Лідер легендарного гурту «The ВЙО» – про Яворівську бригаду, легалізацію наркотиків і «айфон» Петра Порошенка.
Маленьке містечко Кобеляки на Полтавщині є батьківщиною українського реґґі. Саме там у 1991 році з’явився легендарний гурт “The ВЙО” — вітчизняні продовжувачі музики Боба Марлі. Легкими ритмами сонячної Ямайки колектив вперше приголомшив публіку на фестивалі “Червона рута”. Пісня “Зорі” стала маніфестом молоді 1990-х. Успішно концертують музиканти і сьогодні.
15 серпня гурт представить черговий кліп на пісню The Best, відзнятий на площі Ринок у Львові. А наступного дня підкорюватиме сцену рок-фестивалю “Захід”. В якому настрої перебуває легендарний колектив, розповідає його лідер Мирослав Кувалдін.
– Не за горами 25-річчя гурту “The ВЙО”, а ми досі маємо непереборне бажання виступати на сцені, — розповідає музикант. — Перебуваємо у найкращій формі за всі роки існування колективу. Концертів не бракує, пісні пишуться — чого ще потрібно для щастя? Не наважуся нас сьогоднішніх порівнювати із “The ВЙО” 1990-х — початку 2000-х. У мене, наприклад, вже немає дредів (сміється. —
О. Д.). Зараз у нашій музиці відчуваються елементи фанку, диско і навіть панку. Але від звичного звучання не відходимо. Мені завжди подобався реґґі, хоч в Україні цей стиль вважається андеґраундом. У Польщі, як і у країнах, що розташовані західніше, виконанням реґґі вже нікого не здивуєш.
– Чи можна вважати містечко Кобеляки на Полтавщині, де з’явився ваш гурт, батьківщиною українського реґґі?
– Ще до нас кілька пісень з ямайськими ритмами мали у своєму репертуарі “Брати Гадюкіни”. У нашій творчості реґґі був виразніший, бо на початках не тяжіли до інших течій. Хоча починалось усе випадково. Перш ніж почати грати разом, сіли з хлопцями перебирати ритми на старенькій драм-машині. Щось подобалось, щось — ні. Грали у своє задоволення. Від музичних критиків дізнались, що нашу музику у світі називають реґґі. Не заперечували (усміхається. — О. Д.). Потім дізнався, що мої батьки на вечірках у 1970-х слухали Боба Марлі — батько привозив з-за кордону музичні платівки. На початку нашої музичної діяльності в Україні було засилля рок-музики, а ми зайняли вільну нішу. Тому нас почули.
– Гурт “The ВЙО” став відомим після виступу на фестивалі “Червона рута” у
1995-му. Ви виконували пісню “Ґанджа” (сленгова назва наркотиків. — О. Д.). Чи знали у журі, про що у ній йдеться?
– Ніхто не знав, окрім жінки з Канади. Вона була приємно вражена українською демократичністю, дивувалась, що у нас можна вільно співати на такі теми (сміється. — О. Д.). Вважаю, що ґанджа — це не те, за що потрібно садити до в’язниці. Хоч не курю вже п’ять років.
– Тобто ви за легалізацію наркотиків?
– Принаймні за їх декриміналізацію. Це світова практика, і в майбутньому, гадаю, вона не омине України.
– На Заході реґґі сприймається як розважальна музика, хоча багато музикантів (особливо африканських) писали свої тексти як протест проти диктатури, боролись за права людини…
– Існує стереотип, що реґґі — сонце, наркотики і релакс. Не погоджуюсь із таким трактуванням. Музика апріорі є розважальною, однак може виконувати і соціальну місію. Треба витримувати баланс. Є теми, про які не можемо мовчати.
– Про війну на Донбасі?
– Так, часто з волонтерами навідуюсь до наших військових. Під час поїздок переживаю масу емоцій. Радість, сум, зневагу, обурення, страх… Це залишає відчутний слід на творчості.
– Ваша пісня “Залізний дух” стала неофіційним гімном 24-ї Яворівської бригади…
– Давно товаришуємо з хлопцями із “двадцять четвірки”. Приїжджали до них з волонтерами. Сиділи біля вогнища, пили чай, співали під гітару. Мене здивувало те, що солдати здебільшого знають “русский рок”: Віктор Цой, “Агата Кристи”, “Ария”. “Лента за лентою” співають лише ті, хто народився на захід від Рівного. Мені подумалось, що добре було б написати щось таке, що можна легко заспівати біля вогнища. Не пафосне, не плаксиве. Заклики “повернутись живим” — це добре, але хотілось пісні-віддушини, яку може виконати солдат, заспокоїти маму, дружину, дітей. Коли у хлопців була перша ротація, мені зателефонував товариш-волонтер, мовляв, зіграй щось для пацанів. Добре, кажу, щось організуємо. Сів, за півгодини написав пісню. В основу вклав девіз 24-ї бригади: “Залізна воля, залізний дух і крок залізний”. Поки хлопці їхали до Києва, ми встигли записати трек у студії. У столиці “розкинули” по телефонах. Композиція “Залізний дух” їм сподобалась, тож тепер називають її своїм неофіційним гімном. Нам це за честь.
– Як ви пояснюєте ті події, що зараз відбуваються на Донбасі?
– Це — війна. А нас чомусь годують термінами “АТО”, “бандити”, “терористи”, “сепаратисти”… Це війна з Росією. Не за територію, а на виснаження. Нас хочуть знесилити, аби в українців опустились руки. Люди бідніють, волонтери втрачають мотивацію — це те, чого хочуть у Кремлі. Треба тримати себе у тонусі, стиснути зуби і завершити почате. Зброї у руках ніколи не тримав, але якщо доведеться — не вагатимусь. Зараз моєю зброєю є гітара…
– Чи потрібні у часі війни музичні фестивалі, концерти?
– Потрібні. Це наш культурний фронт. Ми повинні тримати оборону надійніше, ніж раніше. Там, де не відбувались фестивалі, куди не приїздили письменники, музиканти, художники, де лунала російська попса, — ми втратили території.
– Днями українські музиканти мали зустріч із Петром Порошенком. У більшості думка про діяльність президента кардинально змінилась…
– Так, Петро Порошенко провів з нами щиру розмову. Побачив його як людину, особистість. Питали про все — отримали чіткі відповіді. Були питання, які хвилюють волонтерів, військових. Не хочу переповідати зміст розмови, позаяк вона була конфіденційною. Але скажу, що деякі обіцянки президента вже виконано. З новин дізнався, що звільнили 3 тисячі прокурорів і набиратимуть 700 нових. Про це ми дізнались першими.
– Чого ще чекати українцям найближчим часом?
– Мені здалось, що Петро Порошенко — людина слова. Після зустрічі я сказав: “Петре Олексійовичу, можна з вами спільну фотографію зробити? Мама не повірить“ (сміється. — О. Д.). Фотограф адміністрації десь затинявся, тож “сфоткали” на президентський “айфон”. Порошенко пообіцяв, що його прес-служба скине фото нам на е-мейли. Кілька днів заглядав у пошту — нічого не було. Подумалось, чи здатен він виконувати серйозні обіцянки, не виконавши найлегшої? Висновки були поспішними — фото через кілька днів таки надіслали.
Довідка «ВЗ»
Мирослав Кувалдін — музикант, лідер гурту “The ВЙО”, телеведучий. Народився 19 січня 1975 року у Дніпродзержинську. Батько співака — з Нігерії. Мирослава виховувала мати. У 1979-му із Дніпродзержинська перебрались у місто Кобеляки на Полтавщині, де у 1991 році Мирослав разом із Сергієм Підкаурою створюють гурт “The ВЙО”. У 1995 р. колектив стає лауреатом фестивалю “Червона рута”. У 2000-му Мирослав Кувалдін починає кар’єру телеведучого на телеканалі “М1”. Бере участь у Помаранчевій революції і Революції гідності. Працює звукорежисером, озвучує фільми. Одружений. Має двох дітей.
Джерело: wz.lviv.ua