19.12.2014
Історія успіху рок-гурту O.TORVALD із Полтави до переповнених залів найбільших київських клубів і щільних гастрольних графіків нагадує американський фільм про американську ж мрію, де все досягається роботою та бажанням вибитися в люди. Наразі ця команда є однією з найпопулярніших з-поміж нової хвилі української музики й, мабуть, найбільш концертуючою в країні. Тиждень поспілкувався з фронтменом колективу Євгеном Галичем про успіх гурту та український музичний простір
У. Т.: Ваш шлях до успіху припав якраз на роки, найменш сприятливі для цього й у фінансовому сенсі (криза 2008-го), й у культурно-політичному (ера Януковича)…
– Ми просто завжди жили за принципом Фореста Ґампа: «Мені сказали, що головне – це відбивати м’яч». Головне – не зупинятися та рубатися за кожну наступну сходинку в житті. Ми завжди рано встаємо, їдемо на репетицію, потім записуємося на студії, потім інтерв’ю, зустрічі тощо. І так роками, без перепочинку.
У. Т.: Твій гурт, мабуть, один із найпопулярніших у когорті молодих. Як оцінюєш ситуацію з українською музикою?
– Як не крути, але найбільше завжди залежить від слухача, тобто споживача музики. Питання виключно в критичній масі тих, хто бажає чогось свого та нового. Мені здається, що український музичний простір нагадує пляшку з шампанським, де саме вино, яке вже немає сили втримати, починає виштовхувати корок, тобто самих музикантів, назовні. Ми всі просто очікуємо останнього поштовху, щоб пляшка нарешті вибухнула. Я бачу й чую навколо себе так багато справді крутої української музики, що ця хвиля без будь-яких варіантів знесе весь той непотріб, який заповнює теле- та радіоефіри. Головне для всіх музикантів – не опускати руки й не сидіти в очікуванні того моменту, а наполегливо працювати над вибудовуванням своєї аудиторії щодня.
Читайте також: Сергій «Колос» Мартинюк: «Переважна більшість українців ведеться на зомбування пластмасовою попсою»
У. Т.: Набридло про це говорити, але ж музичні й програмні директори на ТБ та радіо ті самі, що й учора. Ті самі, що десятиліттями ставлять російсько-українську попсу чи шансон, бо під це дають рекламу, і вони не зацікавлені в новій українській музиці.
– Справді, про все це й говорити вже не хочеться. Єдине, може, так і негарно казати, але бажаю всім названим тобою інфантильним «зароблювачам бабла» зла. Прикро, що в нас майже немає музичної журналістики. І навіть на ті чесні видання, які є, починають тиснути, бо вони кажуть правду, а її про себе ніхто ні в яких сферах не любить слухати. Ми, O.TORVALD, давно існуємо в паралельній реальності, де твої пісні, які подобаються людям, поширюються сарафанним радіо через соціальні мережі. Хоча не можу сказати, що останнім часом є певні зрушення на краще. Утім, на деяких радіостанціях з’явилися-таки адекватні директори, і якщо так триватиме, то вони переможуть і ворота для української музики відчиняться по-справжньому.
У. Т.: А чи готові українські слухачі платити за музичний контент? Адже згідно з усіма рейтингами наша країна чи не перша за рівнем піратства.
– У цьому сенсі я теж оптиміст. Рано чи пізно, швидше рано, люди стануть платити за музику. Власне, вони вже це роблять, зокрема молода аудиторія. Знову наведу приклад свого гурту: на наших концертах ми продаємо свої диски, і на них налітають, як діти на пиріжки. Просто тому, що починає доходити: відчуваєш респект до музиканта – купи його музику. Не вважайте за рекламу, але знову-таки ми зараз на першому місці за рівнем продажу в українському сегменті iTunes, і люди згодні платити. Впевнений, що так само з часом буде з усіма гуртами та слухачами. То питання незворотної еволюції, а молодь, якій від 18 до 25, вже вихована в цій культурі.
У. Т.: У вас не раз змінювався склад команди. Є такий стереотип, що учасники справді великих гуртів знайомі одне з одним із дитинства й ніколи не розстаються. А ви ж не такі…
– Ага, а ще, кажуть, аби стати рок-зіркою, яку полюблять на все життя, треба здохнути не пізніше ніж у 27 років. Усе це маячня насправді. Реально незамінних людей немає, хіба що фронтмена дуже важко знайти навзамін, хоча й такі випадки історія музики знає. Треба підбирати в усіх справах тих, із ким тобі комфортно, не боятися змін, бо бояться тільки сцикуни.
У. Т.: Так виходить, що в Україні популярними стають переважно люди з периферії, майже немає столичних облич на вершині успіху. Чому так?
– Чимало киян думають, що коли в них є столична прописка, то їм у житті вже нічого особливо робити не треба. До речі, така сама ситуація, за моїми спостереженнями, в усіх сферах життя. Люди вважають, що коли в них є квартира в Києві, то вже можна нічим не заморочуватися. Не буду оригінальним, але найважливіше в житті – працювати над собою і постійно рухатися вперед.
Читайте також: «Брати Гадюкіни»: «Хочеться, щоб музично-енергетичні вибухи прийшли на зміну тротиловим»
У. Т.: Ви одна з найактивніше концертуючих команд у країні. Чи різниться, за твоїми враженнями, публіка в різних містах і якщо так, то чим?
– За моїми враженнями, найшаленіша публіка в Дніпропетровську. Там із першої секунди починають рубатися й не виключаються до останніх нот, співають разом із гуртом, купа подарунків. Також дуже вибухова аудиторія у Львові. Найважче особисто мені грати в рідній Полтаві, де багато людей ідуть на концерт, ніби роблячи тобі послугу, мовляв, ми тут, чим нас здивуєш? Чи ось, наприклад, Ужгород – таке собі сидяче місто, де народ шаленіє, але тихо. Одеса взагалі не ходить у зимовий час, ніби зберігаючи все до літа. Ну й про Київ – його дуже важко «розкачати», бо народ вважає, що все бачив. Але при цьому наймасовіші концерти саме в столиці, бо тут більше слухаючої й думаючої аудиторії.
У. Т.: Зараз через усім відомі політичні події для українських музикантів закрився російський ринок, де прийнято було заробляти. У твого гурту вже є досвід гастролей на Заході, зокрема в Польщі. Чи варто українським музикантами потикатися туди?
– Особисто я готовий грати будь-де, де мене будуть раді почути. Музикант узагалі має виступати якомога більше – від Америки до Далекого Сходу. Зрозуміло, зараз про Росію важко говорити, хоча сподіваюся, що й там народ прокинеться з часом. До речі, саме музиканти можуть цей процес пришвидшити, бо люди більше схильні повірити улюбленому виконавцю зі сцени, ніж будь-кому іншому. В цьому сенсі та сама Польща нічим не відрізняється. Хочете поїхати в країну? Дізнайтеся популярні сайти та портали, розміщуйте там свої пісні, рекламуйте, дізнавайтеся контакти закладів – і вперед, їдьте грати. Насправді все дуже просто. Так, звісно, коли там дізнаються, що ти з України, то можуть чекати якоїсь етніки від тебе.
Читайте також: Орфей спускається до пекла
У. Т.: В останньому альбомі гурту досить багато соціального. На твій погляд, де пролягає межа для музиканта між громадянською позицією та політиканством?
– Справді, наш новий альбом дуже соціальний, у ньому співається про все те, що нас оточує. Вважаю, що музикант не має спекулювати на політиці. А межа? От як тільки ти починаєш називати свої концерти якось на кшталт «Перемир’я», «Революція», «Війна» тощо, коли перетворюєшся на музичного спекулянта. Музикант у жодному разі не має нав’язувати власні погляди аудиторії, користуючись своїм статусом лідера суспільної думки, хіба що повинен звертати увагу й казати, що думає сам, бажано у формі пісень. Не варто нікого вчити жити – це дивно й не притаманно людині, яка займається музикою, а не політикою чи громадською діяльністю. Варто завжди пам’ятати про відповідальність за свої слова і вчинки, яка стає втричі більшою від того, що ти популярний. Тому для мене особисто дуже важливо говорити людям тільки ті речі, у яких на 100% упевнений і за які потім ніхто не дорікатиме, що когось обманув. Саме тому, коли я кажу, що в країні має бути одна державна мова – українська, то відповідаю за власні слова. І так намагаюся чинити з усім.