Туди, де лунає російська попса, з часом приходять російські «визволителі»

Вперше за останні п’ять років українська естрадна музика стала в Україні популярнішою за російську. Відчутно зростає популярність двох стилів: української поп- та рок-музики. Поряд з цим, шансон і пісні радянського періоду (60-х, 70-х, 80-х років), без яких ще недавно важко було уявити типову маршрутку (навіть у Західній Україні), різко втрачають прихильність серед українців. Таким є результат дослідження TNS MMI, яке проводилося у містах України з населенням понад п’ятдесят тисяч.

Яскравий наочний приклад цієї тенденції – популярний пісенний телепроект на “1+1” “Голос країни”. Цього разу вперше за весь час існування цього конкурсу він був наповнений українським духом. Раптом з’ясувалося (вочевидь, для продюсерів конкурсу цілком несподівано), що українська пісня – таки формат! Ба більше, українські пісні, як сучасні, так і народні, сприймаються як живильна вода для сухої землі. Нарешті керівники українських телеканалів згадали, в якій державі вони живуть та заробляють гроші. Навряд чи вони різко стали патріотами, радше спрацював інстинкт самозбереження. Бо якби і надалі впроваджували порочну практику так званої двомовності та нав’язування російськомовного пісенного контенту, то мали би серйозні проблеми з глядацькою аудиторією.

Російська військова агресія оголила і загострила чимало больових точок в Україні. Те, що раніше суспільство ковтало як гірку пілюлю, сьогодні відторгається і викликає різке несприйняття. Багато років поспіль руками п’ятої колони Росія цілеспрямовано нав’язувала в Україні цінності так званого “русского мира”. Українців методично привчали до всього російського, пропагуючи російську мову, пісню, фільми… Вводили це у звичку. А звичка, як відомо, друга натура. Отже, у різний спосіб розмивали українську ідентичність. Хотіли зробити з українців таких собі манкуртів, без роду і племені, без культурно-цивілізаційної самоідентифікації. Це було продовження політики радянських часів, коли створювали новий тип громадянина – радянська людина, яка не має національної свідомості та пам’яті, а має штучно нав’язаний так званий радянський світогляд. Пам’ятаєте популярну пісню: “Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз”? Тільки тепер замість радянського світогляду Росія, що вважає себе правонаступницею СРСР, намагається нав’язувати світогляд “русского мира”. А для цього треба спочатку розмити, а потім і зачистити національну ідентичність. Українську мову зробити непопулярною, українську пісню – неформатом, українську естраду – провінційною і шароварною, українське кіно – неякісним і примітивним… При Януковичу і його команді, що  кишіла агентами Кремля, це вдавалося робити цілком успішно та ефективно. Йшла повзуча культурна окупація України.  Російська мова як друга державна була лише питанням часу. Бо де-факто вона вже давно існувала, залишалось оформити це де-юре. Власникам українських телеканалів та радіостанцій, які є патріотами хіба що своєї кишені, вочевидь, дали відповідну установку, і вони раді були старатися. І народ “хавав”. Давився, обурювався, сварився з телевізором, але споживав цю “отруту”. А кому мав жалітися на проросійську політику українських телеканалів? Януковичу? Азарову? Чи, може, Табачнику?..

Повзучу русифікацію, як це не парадоксально, зупинив сам Путін. Точніше, зупинила війна, яку розв’язав проти України господар Кремля.

Часом мене дивують люди, які сьогодні говорять про якусь штучну українізацію. Мовляв, не варто цього робити, треба бути обережними і толерантними, аби не нашкодити. Мовляв, спробою скасувати ганебний мовний закон Колесніченка-Ківалова спровокували Путіна на війну. Дурня повна! По-перше, нашкодити більше, ніж нашкодили “папєрєднікі”, важко. По-друге, йдеться не про “штучну українізацію”, а про відновлення справедливості, повернення боргів перед українською мовою, яку століттями гнобили і нищили. Саме зараз є унікальний шанс повернути українській мові, українській культурі їх законний статус. А з відродженням мови має відродитися і український зміст, українська ідентичність.

На жаль, зміни в нашому теле- і радіопросторі відбуваються дуже повільно. Навіть попри загальну атмосферу, яка сприяє цьому. З одного боку, чиниться шалений інерційний опір, з іншого, ті ж власники телеканалів, мабуть, не мають відчуття історичності моменту. Попри певні позитивні зміни у законодавстві, далі на екранах наших телевізорів транслюють російські серіали і художні фільми. А норму про обов’язкове дублювання замінено таким собі ерзацом – українськими субтитрами, на які ніхто не звертає уваги. Але потроху крига скресає. І тут своє вагоме слово щодо підтримки та утвердження української мови і культури мала би сказати держава. Найвищий час робити висновки. Ми вже не раз бачили, чим закінчується політика тотальної русифікації: туди, де лунає російська попса, з часом приходять російські “визволителі”. Якщо зараз не захистимо свого мовного і культурного простору, то де гарантія, що не станеться реваншу?..

Наталія Балюк, 15.06.15 Джерело: http://wz.lviv.ua