На творчій зустрічі з Оксаною Забужко, однією з найбільш відомих в Україні і визнаних у багатьох країнах світу письменницею, яблуку не було де впасти. Взагалі, на цьогорічному Форумі видавців Оксана Забужко презентувала дві книжки: «Український палімпсест» – розлоге інтерв’ю польської публіцистки Ізи Хруслінської з Оксаною Забужко і «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву», в якому зібрані тексти різних людей про українську історію з листопада 2013 по липень цього року. За словами автора цього проекту Оксани Забужко, це хроніка не подій, а розвитку та розгортання колективних емоцій.
Творча зустріч з письменницею під час Форуму передбачала діалог у формі запитань і відповідей. Щоправда, у відведений час запитань встигли задати небагато, оскільки Оксана Забужко на кожне з них давала розлогу відповідь. Зокрема, вона розповідала про літературу і школу, себто про культуру читання і роль вчителя у цьому процесі; про інформаційну війну з боку Росії; про таємниці творчості та історичну пам’ять і зв’язок з Україною тих часів.
Без культури читання неможлива культура самостійного мислення
…У межах останнього півстоліття змінилась загальноцивілізаційна парадигма освіти. Алгоритм класичної гімназії, який спочатку наслідувала і радянська школа, передбачав випуск людини з навиками самостійного мислення і самостійного отримання інформації. Себто, моя бабуся завжди хвалилася тим, що вона була першою в класі на запам’ятовування найдовшого речення з 36 слів, тобто, у дітей тренували не технічну пам’ять, а вчили тримати в пам’яті певний логічно упорядкований і структурований шматок реальності. Це дуже серйозна річ, яка абсолютно виключає те, що спостерігається у теперішніх школярів: дефіцит простору уваги, коли молодь привчають до «кліпового» мислення, особливо в поколінні, яке читає з інтернету, а не з паперу. Це дві великі різниці – працюють різні частини мозку. «Кліпове» мислення (на рівні соцмереж) – клаптик, цитата, новина, – ніяк не пов’язується з тим, що було вчора, позавчора.
Культура читання потрібна передусім для того, щоб тренувати логіку мислення і вчитися бачити зв’язок між позавчорашнім, вчорашнім, сьогоднішнім і майбутнім, тобто вміти аналізувати інформацію на рівні базових патернів і логічних структур, щоби бачити, як одне випливає з другого і т.д. Без культури читання неможлива культура самостійного мислення. І саме тому падіння культури читання і масове опускання культури читання – це одна з найефективніших технологій тоталітарного управління суспільством і маніпулювання масовою свідомістю. Відучіть суспільство читати, і з ним в кінцевому підсумку можна робити, що завгодно…
Те, що Росія вже готова до війни я зрозуміла вже два роки тому, тоді коли вони поміняли шкільну програму і викинули з неї якраз ту російську класику, якою на експорт вони розмахують, як головним брендом країни, – Толстого і Достоєвського, – і звели її до рівня обмеженої, змізернілої «жуйки». Це означає, що Росія у своєму шкільництві послідовно формує людину-споживача телекартинок, новин, де людина кожну хвилину вірить тому, що вона бачить тут і тепер.
А в колах людей, які вважають себе бізнес-елітою і політичною елітою, функціонують в ужитку такі формули: «У бедных людей большие экраны, у богатых людей большие библиотеки и «люди, которые читают книги всегда будут управлять теми, кто смотрит телевизор». Назовні вони цього не говорять… Вся інформаційна, культурна, ідеологічна війна спрямовані якраз на те, щоби книги залишалися тільки для своїх. І в майбутньому розшарування на владні еліти та інформаційно-керовані маси відбуватиметься саме за цим принципом. Тобто, поза всяким сумнівом відбуватиметься ексклюзивізація книжки.
З власного досвіду можу сказати, що від хорошого вчителя літератури залежить дуже багато. Це дуже невдячна професія, бо результату ви не отримаєте, всупереч законам консюмеристського суспільства, де головний принцип – негайна винагорода. Дуже мало хто тепер мислить на довгу дистанцію, всі хочуть бути спринтерами, ніхто не хоче бути стаєрами. Хоча в політиці, в історії і людському житті виграють завжди стаєри – ті, хто розраховує на марафон і на довгу дистанцію. Вчительська професія у цьому сенсі найбільш стаєрська. Але якщо учитель любить читати, то він обов’язково «заразить» нею своїх учнів, незалежно від того, якою методикою він буде користуватись.
«Ми їм обламали сценарій, самі того не знаючи, фактом опору»
Українське суспільство тільки починає усвідомлювати, що проти нас ведеться і велася інформаційна війна. Масштабу, формату станом на сьогодні не бачить ніхто, і не випадково. Я дам вам два посилання на інтернет. Перше – раджу замислитися на фактом, який мене просто вразив, – виявляється, 14 березня цього року в Росії було прийнято закон про продовження терміну секретності щодо документів ЧК, НКВД, КГБ від 1918-1991 рр. Людина, якій вдалося в російських архівах сфотографувати і зісканувати цей документ від 14 березня, який теж засекречений, просто вивісила його в Інтернет. Це дуже важливий документ, бо засекречується те, що далі залишається в дії. Не йдеться про якісь імена, факти і т.д. Йдеться про методички, підручники, за якими діяла СРСР під час холодної війни, і які ніколи не були розсекречені і оприлюднені. Через те Захід в 1991 році повірив, що він виграв холодну війну і СРСР справді розпався, веселий йолоп Фукуяма вискочив з криком «кінець історії» і всі звичайно зраділи, що тепер у нас все буде вічний карнавал… А насправді весь цей час методички були в дії і стратегії інформаційної війни радянських часів серед них. Моє покоління ще знайоме з тим, що називалося наукою контрпропаганди. Вам це все здається античністю відбувся такий розрив традиції. Росія свою традицію від Дзержинського до Путіна зберігає свято і під замком – є тяглість, переємство, довгий крок пам’яті. Тому один із головних принципів фронтів цієї інформаційної війни – це війна пам’яті.
Вони використовують ті самі стратегії, тактики, які використовували десятиліттями, щоправда, з урахуванням нових технологій. Одне посилання хочу дати тим, хто володіє англійською мовою в тому об’ємі, щоб одну передачу колись записану на американському ТБ подивитися і подумати над нею глибоко. В 1984 чи 1985 році журналіст Дж. Гріфіт зробив інтерв’ю з Юрієм Бєзменовим, колишнім співробітників КДБ, одним із тих, хто втік на Захід. Це інтерв’ю можна знайти на youtube. Там він розповідає за якими методиками працював СРСР із країнами третього світу. Було чотири етапи, перший – деморалізація країни, що триває мінімум 15-20 років, – здійснюється через освіту і медіа, вимагає підготовки, принаймні, одного покоління, для якого СРСР (читай, Росія) не є ворогом. Це те, що ми можемо назвати інформаційною війною. От я сьогодні їхала в таксі у прекрасному місті Львові, де все таке українське, але у водія включено російське радіо і грає російська попса, – йому не рве мозок когнітивний дисонанс. У київських таксистів те саме, – машини обвішали жовто-блакитними прапорцями, а слухають рускоє радіо. Це якраз і є ціле покоління, приблизно з 2000 року, коли український інформаційний простір пішов дерибанитися і перепродуватися власникам, імен яких ми не знаємо… Відбувається розмив межі інакшості. За ці 15-20 років деморалізації за підручниками 50-60-х якраз і виросло покоління, для якого Росія – друг і брат…
Якби в нас було українське телебачення, то це інтерв’ю Юрія Бєзменова треба б продублювати українською мовою і показати по всіх каналах з просвітницькою метою. Стає зрозуміло, що методички і старі кагебешні підручники не мінялися: одне покоління на деморалізацію, після цього 5-6 років на дестабілізацію по економіці, фінансах, армії, силовиках і т.д. Це приблизно 2008-2013рр все ідеально вкладається… Не придумували вони нічого нового, – ні Путін, ні Дугін, ні Сурков не є людьми, даруйте, якогось геніального креативу. Це все гебешні тактики, яких ми просто не вивчали. Далі криза до 6 тижнів, – і тут у них не вийшло: ми їм обламли сценарій, самі того не знаючи, фактом опору… А після того нормалізація, яка, за словами Бєзменова, може тривати до нескінченності, – все одно країна залишається під російським контролем.
Якщо ви поглянете на Сирію, Грузію, де Росія засвітилася своїм збройним контингентом, то, від Афганістану починаючи, схема залишається незмінною. І це те, з чим ми сьогодні маємо до діла, де інформаційна війна є найважливішою підготовчою фазою, невидимою частиною айсберга. Чим раніше ми почнемо це усвідомлювати, тим меншими будуть наші втрати.
«Дійсність дає підказки і раптом починає відкривати якісь інші горизонти»
… Я дуже багато речей (цю саму древність і давнину) відчуваю на рівні фольклору, не тільки пісенного. Є речі на рівні суто емоційних інсайтів, пригадування в процесі писання. Роберт Фрост це колись дуже гарно сформулював: «Для мене писання починається з моменту, коли я відкриваю, що я знаю щось таке, про що я не знав, що я це знаю». Дійсно, так і є, це розширення горизонтів свідомості, – я не скажу, яким коштом. Але це те, заради чого люди вмирають від наркотиків. А тут виключно здоровою діяльністю, яка приносить здоров’я і радість тобі та іншим, ти досягаєш того, що М. Гоголь сформулював як «раптом стало видно далеко в усі сторони світу». Якісь речі, які можна називати генетичною пам’яттю, колективним підсвідомим раптом десь вмикаються і починають надиктовувати.
Немає мови навіть для визначення цього процесу, бо що не скажеш, звучатиме надто пафосно або крейзі. Тоді як насправді нічого крейзі в тому немає, і будь-який практикуючий письменник, який чогось вартий, знайомий з цим процесом: дійсність дає підказки і раптом починає відкривати якісь інші горизонти.
Я, наприклад, «Казку про калинову сопілку» писала за кілька зимових тижнів в Німеччині – там великий сніг тоді випав і хатка, де я зупинилася, була занесена мало не попід стріху… Чому з мене раптом попер весь цей етнофольк, в мене і освіти відповідної немає. Можливо, на рівні народних казок, які в дитинстві читала… Я це все записала і подумала, що приїду додому і потім перевірю зі словниками, джерелами, чи я не нахімічила з отими «понеділкувати». «я не тіточка, я паніматка» та ін.
І справді, в древній українській жіночій культурі за шлюбним договором жінці належався понеділок вихідний. Тоді жінка, вийшовши заміж, зберігала свій спадок і мала право власності, – звідти і розповіді про самостійність українських жінок. Це дуже погано досліджені матерії – традиція, за якою в Україні, єдиній з країн центрально-східної Європи, відьом не палили. У нас були ордалії (випробування водою), описані у «Конотопській відьмі» К. Основ’яненком, але не було аутодафе. Це дуже велика перевага, що у нас в низовій культурі зацілів цей жіночий цивілізаційний елемент, який на Заході був вогнем і мечем зачищений. У нас збереглися прізвища на кшталт вдовин син Василишин, Петришин, Івасишин тощо, коли син бере ім’я по матері, яка стала вдовою. Це те, чого Європа у нас би ще мала повчитися.
Під час Форуму видавців ми з чеською письменницею Катержиною Тучковою, авторкою цікавого роману «Житковські богині», власне. розмовляли про традицію жіночого відунства, знахарства і т.д.. У них на межі Моравії і Словаччини така остання богиня, як їх називали, померла у 2001 році, тобто, книжка молодої чеської письменниці присвячена традиції, якої вже нема.
І от коли я повернулася з рукописом «Казки про калинову сопілку» додому і перевірила по словниках, то виявилося, що я не допустила жодної помилки.
22.09.2014 Галина Палажій для ІА ZIK