Наталія Балюк, 16.06.2016
Верховна Рада, долаючи шалений опір, таки «протиснула» компромісний «квотний» закон
Нарешті українська пісня і українська мова отримають шанс бути почутими в Україні. Після довгих і запеклих політичних дискусій, відчайдушного опору, який чинили радіостанції та їхні лобісти, Верховна Рада України таки ухвалила закон, який передбачає, що пісні українською мовою мають становити в ефірі не менш ніж 35 відсотків від загального обсягу. Законопроект, який вважають компромісним, підтримали 268 народних депутатів.
Окрім того, у законі сказано, що «телерадіоорганізації при здійсненні радіомовлення забезпечують не менше 60 відсотків добового обсягу ведення передач, в тому числі новинно-аналітичних блоків, розважальних передач (дикторами, ведучими радіопередач) державною мовою».
Компроміс, вочевидь, полягає у тому, що радіостанціям дається певний люфт. Зокрема, закон набирає чинності лише через чотири місяці з дня його опублікування. Тобто дається перехідний період, щоб підготуватися до наповнення ефіру. Крім того, протягом першого року з моменту набрання чинності квота буде становити 25 відсотків, протягом другого — 30 відсотків і з третього — 35 відсотків. Хоча свідомі радіостанції можуть і одразу використовувати 35-відсоткову квоту.
Виступаючи напередодні прийняття закону, голова Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики Вікторія Сюмар повідомила: «Ми дійшли згоди, що кожна третя пісня в українському ефірі буде українською».
25 років знадобилося, щоб дійти цієї згоди, цього компромісу. 25 років українцям через радіостанції та телебачення нав’язувався горезвісний “формат”. “Форматом” вважалася російська естрада, так звана “жуйка”, таке собі “ля-ля-фа”, але обов’язково російською мовою. Тривалий час українців на цю невибагливу “жуйку” “присаджували” як на легкий наркотик. А україномовну пісню, як щось другорядне, меншовартісне свідомо виводили за рамки ефірів, обґрунтовуючи це тим, що українська пісня – “неформат”. Радіостанції, більшість яких ще на початку незалежності були створені на російські гроші, методично нав’язували свої правила гри, зокрема і українським виконавцям, які були змушені приймати ці правила, щоб “крутитися” в ефірі. Саме тому чимало наших вітчизняних зірок у своєму репертуарі мають левову частку пісень російською. І саме тому вони з подачі тих же радіостанцій були змушені підписувати ганебного листа, де виступали проти запровадження квот.
Не одразу українці зрозуміли, що стали жертвами гібридної інформаційної війни, такої собі спецоперації, що мала на меті вичавити спочатку з інформаційного простору, а потім і зі свідомості українську пісню та мову. Остаточна мета — розмити українську ідентичність. Тільки після воєнної російської окупації народ прозрів і зрозумів, що багато років поспіль у телерадіоефірах України тривала повзуча “музична окупація”. Як відомо, туди, де лунає російська попса, з часом приходять російські танки…
Запровадження квот для української пісні — це велика перемога. І тут треба віддати належне наполегливості В’ячеслава Кириленка (зараз віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань), який, попри істерію радіостанцій та українських співаків, які, сподіваюсь, несвідомо підспівували радійникам, таки умів протиснути відповідний законопроект. Нехай компромісний, нехай недосконалий, але це перший вагомий крок на шляху повернення задавнених боргів українській пісні і мові. А також спроба зупинити багаторічну окупацію українського інформаційного простору.
Я запитала мого улюбленого співака Павла Табакова, як він відреагував на ухвалення багатостраждального закону. Павло був лаконічний: “Відчуття, що лід зрушився. Це важливий крок у піднятті рівня сучасної української музики”. Думаю, що в українських артистів є ще одне відчуття – що з ними нарешті почали рахуватися у власній країні. Павло додав, що щойно обмінявся з “Піккардійською терцією” есемесками, у яких привітали одне одного з прийняттям згаданого закону…
І тут головне не зупинятися на досягнутому. Бо роботи щодо українізації — непочатий край. Українське телебачення, наприклад, той же телеканал “Інтер”, говорить переважно російською. Та навіть на Першому національному російської мови не бракує. Чимало журналістів досі не можуть вивчити державну! Виглядає це дико! Також варто повернутися до питання дублювання фільмів українською, бо нинішні субтитри — ні до чого. Ніхто їх не читає. Розумію, що це все гроші, але держава має щось у цьому напрямі робити. Можливо, надавати якісь преференції, щоб стимулювати і заохочувати дублювання.
* Слова з пісні групи “Тартак”.
Джерело: wz.lviv.ua