19.10.2004
Розпочну, можливо, з банального запитання. Чому, маючи успіх як у Франції, так і в Росії, Ви все ж таки повернулися в Україну?
Тому що чи то ж у Франції, чи то в Росії, співаючи українською мовою, ти лишатимешся хоч і смачною, але родзинкою, екзотичною родзинкою, та, на жаль, усе одно публікою ти не зможеш бути сприйнятий до кінця. Чому так складається я не знаю, можливо, не вдається бути актуальним або бути справді потрібним цим людям.
«ВВ» – один із найвідоміших гуртів України, але він – більше виняток, ніж типовий елемент української культури.
Чи відчуваєте Ви, що нині Олег Скрипка – це не лише співак, а та людина, із якою багато українців обожнюють власне сприйняття України та українства?
Я не думав про це. Можливо «ВВ» плюс Шевченко-футболіст, плюс Клички… Можливо, й так. «Експортні» символи України.
Сьогодні серед багатьох апологетів російськомовної України дуже модно говорити про залучення України до світового інформаційного та культурного простору. Як би Ви окреслили межі цього простору?
Україна після XIV сторіччя і до нині лишається країною з великим потенціалом, який, на жаль, не реалізований. Але буде так, як ми того захочемо. Як захочемо ми – саме українці, а не русофіли… Русофільство в Україні – це люди, зацікавлені чи матеріально, чи політичне, чи соціальне, тобто цілком зрозуміло, що такої відвертої позиції не може бути. Я не думаю, що це збочення, просто матеріальна зацікавленість. Якщо ми, українці, маємо (ще маємо!) потенціал і зможемо підняти країну з культурних руїн, із руїн іміджу, то це буде нормальна європейська країна. Якщо не зможемо – ще кількасот років нидітимемо на периферії того чи іншого політичного чи географічного олігарха. От і все.
У своїй сольній кар’єрі Ви почали звертатися до українського міського романсу, тобто – до шансону (я маю на увазі не той шансон, який ми звикли чути). Для маси українців Ваше виконання українських міських романсів могло б стати революцією не тільки в музичному житті, а й у свідомості, у сприйнятті й у ставленні до минулого та сучасного в нашій культурі, якби на це відгукнувся радіо- та телеефір.
Ну, по-перше, радіо і телебачення не відгукнуться, тому що вони не належать українцям. Це є нашою великою проблемою. По-друге, ті сили, які не хочуть, щоб Україна була сильною, потужною державою використовують і такий метод. Вони створюють образ України, як відсталої сільської країни, у якій ніколи не було й не могло бути міської культури. А це не правда. Світська, міська, аристократична культура існувала, і були періоди, коли це була одна з найпотужніших культур у Європі. Просто нам намагаються на ці речі стулити роти й заплющити очі. І література залишилася, і пісні. Є міські романси, і їх треба співати. Просто триває така собі «велюрова» війна за існування висококультурної нації. Українці, можливо, не настільки хитрі й не настільки обережні в сучасному суспільстві. У нас довго не було державності, і тому ми не зовсім орієнтуємося. На жаль, ЗМІ мають дуже велику силу, а вони на 90% чужі українцям, у наслідок чого ми маємо негативний імідж України у вигляді Поплавського, Сердюч-ки, ну і навіть Руслани.
Щодо клубної культури. В Європі клуби формують смак широкого загалу.
На мій погляд ні. Клубна культура в Європі, в Америці може народжувати якісь музичні стилі, напрями, але формує смак радіо і телебачення.
Але якщо порівнювати клубну культуру в Європі і в Україні, то є велика прірва.
Можна розділити клубне життя по два боки барикад. З одного боку, це ді-джеї, позахмарний для нас рівень смаку, музики і професійний рівень міксування. З іншого – клубне життя є тим драйвом, яке відбувається на танцювальному майданчикові. В Європі можна спостерігати спад драйву. Приміром, ти приходиш до клубу і там іде наркотичний грув, в’ялі, задовбані люди хитаються біля колонки, з якої виходить потужний звук та не дуже добра якість. А у нас такий драйв! От заходив до «44», так такого драйву на Заході ніде немає. Існує такий рух, негласний туризм по клубах. До Москви теж їздять, але в Москві спад набирає оборотів, а в нас -пік клубного життя. І не факт, що тут почнеться також спад, тому що ми все ж таки південна країна, у нас достатньо темпераменту. Навіть узяти по Україні: якщо прямуєш ближче до півдня, то клубне життя все краще і краще. І найкраще воно в Одесі, у Криму, навіть у Миколаєві, Кривому Розі і тощо.
В Європі класні ді-джеї відразу стають зірками і йдуть із клубів, вони випускають альбоми, їздять із концертами. А до клубу прийдеш, навіть до модного, там уже грають другорядні ді-джеї і музика може бути не дуже цікавою. У нас навпаки: ти можеш потрапити на якусь маленьку дискотеку і там ді-джей може крутити дуже якісну музику. Але стабільності немає. На другий день приходиш до того ж самого клубу, а там якийсь «негодяй» грає відстой у стилі Могилевської чи російської попси.
Наскільки сьогодні можна говорити про серйозність впливу в Україні філософії споживання як на музичне, так і загалом на суспільне життя?
У музичному житті вплив філософії споживання катастрофічний. Мабуть, 95% населення, можливо 90%, не мають власного смаку. Причому це можуть бути люди різних категорій споживання – чи вони споживають попсу, рок, слухають реґґі, якусь альтернативну концептуальну музику, навіть джаз. Але все одно ці люди не мають власного смаку, тому що вони не у змозі відрізнити якість од не якості.
Катастрофічне й те, що споживання попси просто безмежне. Люди звикли сприймати те, що їм нав’язують; вони втратили спроможність мати власну думку. Дуже маленький відсоток тих людей, які мають у споживанні активну позицію, вишукують музику в Інтернеті чи за кордоном, як це було на межі руйнування Радянського Союзу.
Щодо споживання інформації, зокрема політичної, тут ситуація майже як із музикою, ато й гірше. Мало хто розбирається в політичній та економічній обстановці і тому, у принципі, можна будь-яку «лапшу» на вуха повісити. Але є якась правда землі, де вже зашкалює… Ну, от приміром, за Януковича люди дуже важко ведуться, ТОМУ ЩО це вже дуже груба гра. Хоча невідомо, тут гра може бути настільки витонченою, щоб людей спеціально відштовхувати. Я думаю, що так воно й відбувається. Залякують людей. Не настільки хочуть проштовхнути Януковича, наскільки видно бажання залякати людей. І ось на це залякування люди ведуться.
У харчуванні трішки краще. Українці набагато краще розбираються в їжі, ніж у музиці, і в нас національна кухня добре збереглася і прогресує, ніж, скажімо, інші галузі культури. Багато хто з українців дійсно розбирається в їжі. Не тільки на рівні сало – вареники, а дійсно на рівні «смачні вареники – несмачні вареники», «добре сало – недобре сало». Тут, я думаю, відношення 50 на 50: половина готова споживати те, що сьогодні споживає майже весь світ, – це супермаркет, «заморожка- розморожка», фрукти-овочі зі зміненим генотипом, масло, сметана, молоко, йогурти із присадками з желатином і крохмалем. Але половина розуміється на цьому, і їх розвести дуже важко, що дуже мене втішає.
В одязі українців ситуація ще краща, мені здається, ніж у кулінарії. На мій погляд, українці гарно вдягаються і мають смак. Думаю, усе це через середовище. Адже ми живемо у країні, де прекрасна природа, фантастичні як села, так і міста, не сильно зруйновані урбанізацією. Тож люди, живучи в такому чудовому середовищі, і мають нормальний естетичний смак, більш-менш цікаво вдягаються.
У машинах ситуація трохи гірша. Люди, які купують машини, складають специфічний суспільний прошарок… Будинки теж якісь недоладні. Архітектура сучасних приватних будинків (як сказав гарно про Майдан Незалежності Лесь Подерв’янський, але це можно сказати і про сучасні приватні будинки) дуже схожа на застиглу музику Поплавського. Таке відчуття, що Поплавський є архітектором таких будинків. На 90% цілковитий несмак, міщанство. Це саме стосується і вибору машин, приміром, нав’язують моду на кубики-джи-пи Мерседеси, це просто жахливо. Не знаю, але мені здається, що в Європі я їх не бачив. Думаю, це спеціально зроблено для нас: люди їх купують і розводяться на дуже великі гроші.
До речі, у Парижі міська влада ухвалила рішення, що джипам заборонено в’їздити в місто. Щодо Леся Подерв’янського. Здається, років два тому Ви об’єднались і створили рух проти несмаку?
Лесь заснував Центр естетичної непокори і мене запросив у якості ополченця. Я із задоволенням склав присягу. Ми говоримо про всі ці проблеми, даємо інтерв’ю і, я переконаний, це якраз є фронтом нашої діяльності. Про це не можна мовчати. Але на якісь серйозніші події треба піднімати суспільство. Не хочеться відсиджуватися на барикадах, не хочеться бути марґіналом, не хочеться бути якоюсь опозицією та альтернативою. Хочеться, щоб якраз ця ініціатива йшла з боку держави. Це її головне завдання, тому що без культури держави не існує.
Я не розумію… Це означає, що наші чиновники самі себе так позиціонували – тимчасово живуть на цій землі. Треба трішки попрацювати, купити кілька островів у Середземному морі і злиняти. Вони чомусь не хочуть, щоб тут лишились їхні діти, внуки. Ну не можна ж весь час срати під себе, воно смердітиме і погано виглядатиме, треба за собою вичищати.
Просто ми сподіваємося, що прийдуть політики, які підходитимуть до суспільства з точки зору санітарії і захочуть пустити тут коріння й думати про своїх нащадків, які залишаться тут жити. А для цього потрібно піднімати культуру, вичищати сміття, викурювати із-за кутків культурних мікробів. Ці мікроби, до речі, псують і молодь, тягнуть гроші із бюджету. Якимсь бабусям не доплатили пенсії, тому що Поплавський мільйон доларів узяв із бюджету на свої проекти. Про це, на мою думку, треба знати. Це ж велика катастрофа! Сподіваюся, що нові політики цього неподобства просто не допускатимуть.
Побутує думка, що рок – це завжди протест. Сьогодні головний вектор протесту в Україні формується в напрямку влади. Ви довго говорили, що «ВВ» та Олег Скрипка – аполітичні. Чи змінились останнім часом ваші вектори?
Ми були поза політикою, можливо, тому, що недостигле суспільство чи ми самі недостигли. Чи впливало відчуття, що нічого не можна зробити чи змінити. На сьогодні є конкретне відчуття, що у країні можуть статися зміни як в один, так і в іншій бік.
Кардинальні зміни?
Я не думаю, що кардинальні, але помітні й вагомі. Якщо ми нічого не зробимо для того, щоб відбувся позитивний вибір, ми собі не зможемо цього пробачити. Тож слід пориватися до змін. Ми зробили свій вибір, вирішили допомогти демократичним силам і включилися в передвиборчу кампанію. Ми грали за Ющенка в Керчі, у Чернігові. І ще гратимемо концерти.
Є така думка в середовищі продюсерів (чи менеджерів), що сучасний український (україномовний) продукт не користується масовим попитом. Але Ви неодноразово наголошували, що аудиторія українського року, зокрема «ВВ» є, але вона неплатоспроможна. Чи є з цього замкненого кола якийсь вихід, яким Ви його бачите?
Це означає, що в нас збочена ситуація. У нас, я ще повторюсь, п’ята влада – ЗМІ – антинародна. Це означає, що існує міфічний світ у радіо й телебаченні, який не відображає смаки людей. Це означає, що «ВВ» майже не чути в ефірах, хоча ми спроможні зібрати у тому самому Чернігові без великої реклами 100 тис. глядачів. От, приміром, Кіркоров… Я не думаю, що він може зібрати 100 тис. отак, різко. Не прийде стільки на його концерт, а на «ВВ» приходять. І це означає, що влада над ЗМІ належить Кіркоровим, чи людям, які роблять таку структуру.
Тут іще такий страшний закон, який працює у нас (не знаю, як на Заході вони з цим розбираються): іде заниження планки -смакової, культурної і тощо. Для чого? Дуже просто – це, по-перше, економічно вигідно. Тому що продукт мало коштує, а продаєш ти його дуже дорого. Він виглядає нібито дорого: співак-нездара їздить у «Ягуарах», ходить у шкіряних піджаках і штанцях, співає гімне, грає це гімно, яке коштує 100 доларів. Я знаю, скільки коштують такі фанери: кліп – 3000$ на Веtасаmе. А подається він, як дорогий кліп. Саме для цього нетреба пускати в ефір якісну продукцію.
І що відбулося на каналі М1, це до прикладу? Спочатку на каналі крутилися якісні західні кліпи. А тепер що наші якісні кліпи не допускаються, не допускаються і закордонні кліпи. Спеціально створюється тлонизькоякості: низькоякісні ведучі, низькоякісний монтаж. А люди, по-перше, готові споживати гімно, платити за це гроші, а, по-друге, формується натовп баранів, яких після цього можна розводити і політичне, і економічно. Барани – це вигідно для держави, але потім проходить певний час і культурно загальмована країна починає гальмувати економічно. Тому що вирощено одне-два покоління дебілів, які вже не можуть ні запускати ракети в космос, ні робити нормальні машини. Тобто це палиця з двома кінцями. Це знову означає, що влада належить тим людям, для яких ця країна не є Батьківщиною. Чи це іноземці, які тимчасово тут живуть, чи це українці, які не думають тут жити, а просто нагребуть грошей і гайуть жити за кордон.
Де ж вихід?
Вихід у патріотизмі. У патріотизмі на рівні держави. У мене є знайомі, нормальні гарні люди, вони говорять, що їм набридло бути націоналістами. Коли суспільство, особливо держава антипатріотична, то будь-яка бодай трохи патріотична людина виглядає націоналістом, на неї вішають ярлики націоналіста. Це дуже зручно владі, тому що цей ярлик уже давно спрацьовує. І в Росії ним «успішно» користуються.
Люди хочуть розмовляти своєю мовою, мовою своїх пращурів, співати своєю мовою, діяти в контексті своєї культури. Саме за це на них відразу вішаються ярлики. Зрозуміло, що дуже важко жити в цьому суспільстві. Але природа бере своє, усе одно цей рух піднімається. Усе одно молоді гурти, альтернативні гурти (навіть коли складаються з тих, хто народився в російськомовному середовищі, чи то кияни, чи у Східній Україні) починають співати українською мовою. Це означає, що природа бере своє, як трава проростає. Але треба допомогти цій траві, треба її поливати, одним словом, доглядати. Так що чекаємо патріотизму від держави.
Ви відрікаєтесь од уміння маніпулювати людьми, коли говорите, що володієте лише мистецтвом ритуалу. Можливо, за цим стоїть небажання впливати на людей?
Маніпулювання людьми проти їхньої волі – це сатанізм. Це не містика, і не якійсь релігійний пафос. Це справді страшні речі. Якщо ти маніпулюєш людьми, то береш на себе велику відповідальність. Щоб боротися з великими силами, треба їх розуміти.
Маніпулювати не важко. Є багато книжок про це, можна почитати. Є люди, які від природи вміють і хочуть цим займатися. Згадайте, як швидко Єльцин під час свого президентства перетворився в такий собі овоч. І як тільки він перестав бути президентом, у нього поліпшилось здоров’я. Нині на овоч схожий Кучма. Якщо Єльцина критикувала тільки частина народу, то Кучму не люблять всі, тож ця маса негативу дуже впливає на його здоров’я. Маніпулювання іншими людьми шкідливе для здоров’я. Не для психічного, ментального здоров’я, а для фізичного.
А мистецтво обряду – це просто коли люди хочуть якоїсь дії і ти виступаєш як сценарист, чи режисер, чи як дійова особа, чи як тамада, диригент цього обряду. Але обряд чинять ці люди. Треба задіювати їх самих, їхню волю.
Коли відбувається зомбування людей, відключення їхньої волі і маніпулювання їхньою підсвідомістю, їхніми тілами, можна будувати якісь теорії, але тут і так неозброєним оком видно, що відбуваються страшні речі. А коли ти маніпулюєш цілою країною, коли ти, приміром, говориш людям, що ти піднімаєш етніку, уболіваєш за культуру, а насправді звучать ресторанні клавіші й підспівується це все Януковичу російською мовою – це страшна відповідальність. Знову ж таки, ці ігри шкідливі для здоров’я. Краще бути спокійним зі своєю совістю. Хоча ти вмираєш фізично, по тобі залишаються душа, пам’ять, спогади, тож хочеться, щоб вони не були якось негативно сприйняті.
Трохи спрямуємо розмову в інше русло. Щодо Вашого одягу. Ви вдягаєтесь яскраво, зі смаком. Водночас можна сказати, що Ваш роговий одяг відрізняється од класичного світового. Як Ви підбираєте свій стиль?
Рок-виконавці Європи та США вдягаються інакше через те, що вони в мільярд разів багатші за наших рок-виконавців. У них багато машин, є власні літаки, а в нас власні літаки в олігархів, у політиків, ну і хіба що у Кіркорова (і той, можливо, напрокат узяв). Крім того, наша культура відрізняється од європейської і американської культури. За походженням це католицька культура, і вона теж відображається на манері вдягатися, на підбір кольорів, форм. У нас всежтаки більш східний підхід.
Стосовно мене, я одягаюся на сцені так, а в побуті інакше, відповідно до ситуації. А за походженням я селянин другого покоління, мої батьки з села, а я вже народився в місті. Кияни чи москвичі вдягаються зовсім інакше. Мені подобається простий і зручний одяг, подобаються яскраві, прикольні, майже «канареєчні» кольори. У своєму одязі вбачаю і східний, індійський підхід до одягу.
Вибираєте самі чи хтось радить, допомагає?
Коли хтось допомагає – це підхід власне естрадний. Людина не має власного смаку – її одягають; вона не має таланту, щоб написати пісні – їй пишуть; вона взагалі не має власної позиції – і їй кажуть співати за того політика чи за іншого. Вона має велике его, бажання бути популярним і все. Я колись намагався співпрацювати з модельєрами, але щось у мене ця співпраця поки що не вдається. Вони не можуть «влучити» у мій смак. І чи треба це взагалі, чи конче це потрібно? Я не знаю.
Що було спонукою, коли Ви виріши ли організувати етнофестиваль «Країна мрій», який успішно пройшов у липні цього року на Співочому полі в Києві?
Не було такого моменту, щоб я так сів і подумав, що треба зробити фестиваль. Воно само прийшло і в середину, і з середини, іззовні. Спостерігаю, що все, що я роблю, нібито само собою достигає. Як сказав один філософ, що артист не придумує нічого, він просто, як інструмент, сопілочка, в яку грає сам Господь. Це може звучати пафосно, але це означає, що життя і осередок тебе формує, і підводить тебе до якихось рішень. А коли це рішення достигає, ти просто міркуєш, чи у змозі це зробити, чи ні. Ми, купа людей, які вирішили зробити цей фестиваль, тож і ризикнули.
Як би Ви визначили стиль життя Олега Скрипки?
Є такий термін трудоголік. Я роботяга, люблю працювати. І коли зупиняється робочий процес, відразу починається депресія. Я боюся, що все руйнується, зупиняється і негативні, антикультурні сили наступають, рок зникає, етніка зникає і треба щось робити. Абсолютно не вмію відпочивати. Не можу організувати свою відпустку, відпочинок. Певне, це синдром усіх артистів. Артисту важко організувати свій день народження: посідати, поспівати, напитися якось не вдається. Якщо я відпочиваю, їду на природу, побуду там годину-дві. Не можу уявити собі, як можна поїхати на місяць відпочивати?
Коло спілкування дуже обмежене. Мене лякають великі компанії людей. Коли я бачу незнайомців, я не знаю, як серед них поводитися. Я спілкуюся зі знайомимі ще з інституту, із театральної студії, із художниками та іншими творчими, близькими по духу люди. Із ними легко і просто випити філіжанку кави чи чаю, побазікати про філософію. Ось і весь стиль мого життя.
Олександр Зленко Джерело: rock.kiev.ua