Сестри Тельнюк: «Повноцінного музичного середовища в Києві немає»

Про силу музики і слова, про мистецьке волонтерство і виснажливу боротьбу на культурному фронті «Київ 1» поспілкувався з Лесею та Галею Тельнюк.

–   Існує думка, що мистецтво має здатність лікувати…

Галя. Мистецтво формує людину і державу. Це не якийсь тимчасовий чи локальний засіб. Гарна пісня чи вірш не може змінити людину, яка не чує людської мови. Якщо людина не налаштована на нашу хвилю і якщо їй потрібні лише пісні Шуфутінського, наші ліки не будуть діяти. Мистецтво – це ліки для людей не слабодухих, не слабоумних, для людей, у яких не зачерствіла душа. І якщо ти береш на себе місію виходити на сцену, ти відповідаєш за тих, хто прийшов тебе слухати. Ми завжди розуміли, що імперія віками веде війну з Україною, що війна ніколи не припинялася, просто зараз вона стала кривавою. Ми знали, що завданням кожної імперії є знищити культурне підґрунтя, розірвати зв’язок поколінь, щоб син не знав батька, щоб він його соромився і зрікався. Саме тому ми дуже відповідально ставимося до промовленого слова, розуміємо його силу.

–   До подій на Майдані Ви виступали й у східній Україні. Чи можете сказати, що між регіонами справді існує культурна прірва?

Леся. На жаль, Україна не сцементована культурно. Про це не говорили, але у цій сфері була дуже серйозна війна, нам як нації не дозволяли розвиватися в культурному плані. Тому справжнім вибухом свого часу стала «Червона рута», яка відкрила цікаву андеграундну українську музику. Але дуже швидко «Червоній руті» теж закрили рота. Навіть побутова музична культура має бути своєю, національною. А вона чужа і фінансується, до речі, так само з Росії. Продюсерські агенції ведуть таку політику, що більшість виконавців, які навіть починали співати українською, згодом переходять на російську мову.

–   Наскільки знаю, Вам теж пропонували виїхати у Москву…

Галя. Коли в 91-му році дуже серйозна російська компанія запрошувала нас до співпраці, нам сказали: «Ми навіть збережемо вашу українську мову в піснях як імідж». Тільки подумайте, українська мова як імідж! Тоді я вперше таке почула. І коли ми відмовилися, чоловік, який вів з нами переговори, сказав: «Весь ваш простір давним-давно куплений і поділений на географічні квадрати. А ви у цей простір не вписуєтесь, бо умови диктуємо ми, ми будемо фінансувати і формувати ваш музичний ринок». Я тоді не могла у це повірити. На що він відповів: «Ви не маєте ні на що права, тому й далі будете в підпіллі. Але ж вам не звикати, ви ж дочки дисидента, ви витримаєте». До речі, років через шість після цього він зателефонував нам і сказав, що вірить у нас, бо ми, незважаючи ні на що, пішли своєю дорогою. Сказав, що ми такі противні і вперті. Для нас це був комплімент.

–   Але все-таки музичні смаки значної частини українців сформовані російською музикою. Як думаєте, чи є шанс перевиховати слухача?

Галя. Зараз піднімають шум навколо того, чи треба купувати російські товари. Але чомусь забувають про основний культурний продукт. Але ж коли людина отруюється ковбасою, вона може випити таблетку або зробити промивання шлунка. Промивання після передозування низькопробною російською попсою і шансоном зробити неможливо. Це невиліковно. Адже кожна клітина людського організму, кожна клітина мозку реагує на музику найбільше. Лише музика заполонює всі клітини. І саме з музикою у нас найсерйозніша проблема. До цього не можна ставитися легковажно. У нас людина може допомагати АТО, але при цьому у неї фоном грає російська музика. Вона постійно нюхає цей сморід, вбирає його у себе і навіть не розуміє, що вона дихає смородом, при цьому інтелектуально усвідомлюючи і серцем розуміючи, що це вороги.

–   Як думаєте, що потрібно зробити, аби український слухач вирвався із засилля російської поп-музики?

Леся. Людям потрібно працювати над собою, слухати іншу музику, розуміти, що музика це також інтелектуальне поле і це та сфера, яка розвиває твою душу. Якщо ти слухаєш погану музику, ти вертаєшся на дно, якщо ти слухаєш кращу, ти ростеш і наближаєшся до бога, бо бог дав людям музику як засіб не впасти у відчай. Я думаю, у сьогоднішній ситуації багато свідомих людей зрозуміли, що Москва цементувала Україну своєю музикою, своєю церквою, культурою. Вона ніколи ідеологічно не відпускала цей простір. На жаль, так і досі є, але поки ми самі цього не зрозуміємо і не прозріємо, нам ніхто не допоможе.

Галя. Обов’язково потрібно заборонити музику окупанта, мають бути прийняті кардинальні закони. Але ж ми толерантні, ми демократична держава, ми боремось за демократію. Тому на фронті проливають кров, а тут крутять російські серіали і на Різдво весь Київ обвішаний бігбордами «Лучшая тёлка страны». Це плювок в обличчя тим безруким, безногим, знедоленим і сиротам, це страшне єзуїтське приниження! Про яку демократію може бути мова?!

–   Тобто, Ви повністю закриті для сучасної російської музики. Чи все-таки щось слухаєте?

Леся. Я думаю, що тих музикантів, які підтримують Україну, потрібно теж підтримувати. З іншого боку, це сором і ганьба, коли, наприклад, диригент Валерій Гергієв, людина зі світовим ім’ям, дозволяє собі поливати Україну брудом. Під його керуванням я ніколи не стану нічого слухати. Це вже духовна війна, в якій перемагає або бог, або чорт. Вони на боці того хвостатого.

Галя. Прикро, коли в людині, яка займається мистецтвом і має високі посади, спрацьовує таке зверхнє ставлення до свого сусіда. Хоча вони ж не сприймають нас як сусідів, вони сприймають нас як свою власність. Тому й здивовані, що раптом у великій і могутній імперії ці таргани підняли якийсь бунт. Їх треба травить, травить і ще раз травить!

Леся. Але, наприклад, ми дотепер слухаємо Земфіру, і вона нам не перестає подобатися, так само, як і Макаревич.

Галя. Дуже радіємо, що людина, яку ти любив як музиканта, тебе не зрадила. А власне ті, хто показав своє обличчя, ми від них начебто цього й очікували.

–   А чи може митець стояти осторонь подій, які відбуваються в країні, і займатися, так би мовити, «чистим мистецтвом»?

Леся. Я вважаю, що не може бути такого мистецтва. Ти маєш мати внутрішнє переконання і бути на якійсь стороні, на стороні добра або зла.

Галя. А добро і зло – це не політичні партії. Митець не повинен бути в політиці, але він має мати громадянську позицію. Є певні орієнтири того, ким ти маєш бути, за що ти відповідаєш, тим більше, в тій країні, в якій ми живемо зараз. І не можна говорити, що тобі все одно, бо ти митець. Може, ти й в туалет не ходиш, якщо ти митець, чи не ходиш в супермаркет?! Може, ти взагалі живеш на якійсь хмарині, то що ж ти там такого наметикував, митець?!

  Ви виступаєте перед українськими воїнами. Що можете сказати про їхні настрої?Це зневіра? Чи навпаки, бойовий дух?

Галя. Насправді, різні думки. Ясно, що ми будемо говорити словами, що очаровують і підносять людей, які зараз там. Але війна є війна. На війні і бруд, і зради, і секс… Ми знаємо різні сторони того, що там відбувається – хтось їсть кашу з черв’яками, а хтось навпаки платить продуктами повіям, які приходять туди, бо їм немає що їсти. Війна – це взагалі нечистоти, і так просто про неї не скажеш. Але вистоюють ті, у кого сильний дух. Це може бути не обов’язково серйозний культурний фундамент, а просто у когось більше серце, більша здатність любити і відповідати за свою країну, йти і боротися за неї. Можливо, з якоюсь хлопчачою відчайдушністю. Своїми настроями вони не дуже діляться, але після наших концертів завжди зі сльозами на очах говорять: «Дівчата, вам за нас не буде соромно. Після вашого концерту ми готові в бій». Перший раз, коли ми виступали перед нашими воїнами, ми почали співати про кохання. Ці пісні добре сприймали, але плакати почали після Шевченка, після «І світає, і смеркає» вони закрили обличчя руками і багато хто з них, опустивши голову, почав ридати…

Леся. А нещодавно приїхав з фронту наш друг Роман Семисал, який грає Стуса у проекті «Стусовове коло». І знаєте, він сказав: «Я рік прослужив, але є відчуття, що я не виконав свій борг. Можливо, тому що у мене руки-ноги цілі». Він не зміг сидіти вдома, він добровільно пішов захищати Україну, бо не міг бути просто живим, здоровим, красивим актором в той час, коли в його країні проливається кров.

–   А як Ви ставитеся до того, що незважаючи на війну, у країні не зменшилась кількість розважальних заходів?

Галя. Можна проводити такі заходи для того, щоб збирати людей навіть не задля пропаганди, а задля піднесення духу. Не обов’язково до одурі напиватися і танцювати до втрати свідомості, щоб, мовляв, відволіктися. Людина найбільшу благодать отримує в очищенні своєї душі і в очищенні свого вуха, а не тоді, коли вона тілом натрясеться і наллє в нього побільше спирту. Але на це організаторам потрібно бути спеціально налаштованими, це треба робити на масштабному державному рівні. Зараз ці ідеологічні речі дуже потрібні, але в правильному патріотичному направленні.

–   Лідер гурту «Кому вниз» Андрій Середа в одному з інтерв’ю сказав про сестер Тельнюк, що «кожен їхній виступ – місія. Вони – з посвячених». Як думаєте, Вам вдається виконати свою місію?

Галя. Про це ще рано говорити. Хіба Стус, який сидів в камері-одиночці, вважав це місією? Хіба він міг передбачити, що Україна все-таки здобуде незалежність, що його слова матимуть таку силу, адже тоді його не читали і не видавали. Ми не знаємо, хто яку місію може винести, а хто не може винести елементарних речей, спочатку б’є себе кулаками в груди, а потім тікає чи ховається, бо, виявляється, переоцінив свої сили.

Леся. Просто є такий момент, коли ти розумієш, що ти мусиш це зробити.

Галя. У нас таке абсолютно явне відчуття було з Шевченком і зі Стусом. Тому що інші поети, до яких ми торкалися і яких дуже любимо, для нас як солодкий напій, до якого можна повернутися згодом. А Шевченко і Стус – це те, без чого ти задихнешся, без чого не зможеш жити, якщо не зробиш цього. Тому ми майже в агонії робили Стуса. У мене було враження, що він тоді був присутній з нами щодня. У той важкий період він нас тримав на цьому світі.

–   Ваш слухач – це той, хто любить українську поезію? Чи навпаки, Ваша творчість відкриває людям поезію?

Леся. Є й такі і такі. Дуже часто той, хто чує наші пісні, потім приходить до поезії і відкриває її для себе. А є й такі, які знають вірші напам’ять і навіть, знають, що ми не включили в пісню, який рядок випустили.

–   У Вас багато пісень на слова Оксани Забужко. Чи радитись з нею, як мають звучати її вірші?

Галя. Нам деколи кажуть, щоб ми послухали, як вона читає, а потім бралися за музику. Оксана справді прекрасно читає свою поезію, але ми ніколи не слухаємо її спеціально для того, щоб надихнутися, у нас зовсім інше звучання. Коли я співаю її поезію, у мене ніколи не звучить її голос, у мене звучить мій голос і моє розуміння цих творів.

Леся. У цьому і є сенс геніальної поезії, коли образи, народжені поетом, стають живими для кожного по-своєму. Воно народжене поетом для того, щоб стати вже не його, а чиїмсь іншим. Оксана нам навіть якось сказала: «Дівчата, що ви зробили, тепер вірші, які ви співаєте, у мене в голові звучать зовсім інакше, по-вашому».

–   Як зараз виглядає київське музичне середовище?

Леся. На мою думку, повноцінного музичного середовища в Києві немає. Є розрізнені групи, розрізнені колективи, кожен живе своїм життям. Немає цільного культурного музичного життя. А ті фестивалі або якісь разові заходи, які час від часу проводяться, часто мають на меті не музику, а просто зібрання людей. Вони не роблять погоди, не створюють культурних музичних векторів. Немає якогось концептуального руху для того, щоб розвивалась музична культура як у Києві, такі і в Україні в цілому. У нас дуже мало майданчиків, а ті, які є, не підходять, наприклад, для такої музики, як наша. У цьому дуже велика проблема, на таке місто, як наше, мало би бути набагато більше концертних залів.

–   Тобто, музичною столицею Київ назвати не можна ? 

Леся. Ні, я б не назвала взагалі. Є якісь окремі цікаві виконавці, але ці перли одинокі, вони існують у своїй ракушці і не вливаються в існуючий музичний простір. Достойних подій, в яких можна брати участь, вкрай мало. А той фундамент, який мав би бути українським, зайнятий іншою культурою.

–   А який він, Ваш Київ?

Леся. З часів, коли Київ був нашим, він дуже змінився.

Галя. За великим рахунком, відчуття того, що ми чужі у своєму місті, було завжди через українську мову, бо ми були одні з не багатьох сімей, які говорили українською, хоча ми й корінні киянки.

Леся. Був період, коли нам здавалось, що Київ вже не наш, що це зовсім чуже місто. Але коли на вулицях Києва пролилась кров, коли почали гинути хлопці, ми відчули, що це все одно наше місто, ще більше, ніж було колись. У Києва є два обличчя – одне снобське, гламурне і чуже по духу, а другий Київ з тих людей, які стояли на Майдані, які віддавали життя, які не боялися і завдяки яким ми обов’язково переможемо, ми переборемо всі труднощі, ми виживемо.

Розмовляла Оксана Габдукаєва, 03.10.2015   Джерело: http://kyiv1.org

Фото – Георгій Лук’янчук

Довідка

«ТЕЛЬНЮК: Сестри» – український вокальний дует заслужених артисток України Лесі та Галі Тельнюк. У репертуарі дуету пісні на вірші Т. Шевченка, П. Тичини, Є. Маланюка, Б.-І. Антонича, В. Стуса, Л. Костенко, О. Забужко та інші. Серед здобутків – студійні альбоми, театральні постановки, премія імені Василя Стуса за збереження та пропаганду української культури.