Учасники українського рок-гурту “Гайдамаки” Роман Дубонос і Максим Бойко в ексклюзивному інтерв’ю 5.ua розповіли про виступи колективу в зоні проведення АТО, про те, як їх зустрічали місцеві мешканці Донбасу, як дякували за виступи українські бійці, а також про те, який вплив має українська музика і чому кремлівська пропаганда досі діє в українському медіапросторі, ставлячи під загрозу соціокультурне майбутнє країни.
— Ви часто виступаєте в зоні проведення АТО. Ваш гурт давав концерти у, скажімо так, не надто лояльних до проукраїнських позицій регіонах. Де вам доводилося виступати?
— Р.Д.: Що значить “не надто лояльних”? Мені здається, що там більш лояльні, ніж у Центрі і на Заході Україні. Там із патріотизмом зараз усе гаразд.
— М.Б.: У нас ось зараз у підтримку альбому останнього був тур. У Маріуполі. Ось це ми думали, що буде українонелояльний народ. Та публіка, що до нас прийшла, мене дуже здивувала. На прес-конференції, на концерті дуже порадували.
— Як гадаєте, із чим пов’язаний такий теплий прийом? Ця лояльність?
— М.Б.: Можливо із тим, що там весь час з боку стріляють і вони те все чують.
— Р.Д.: Їм, можливо, є вже із чим порівнювати.
— М.Б.: Та вони й не були толком під “ДНР”. У мене родичів багато в Сєвєродонецьку, ось цей трикутник: Рубіжне – Лисичанськ – Сєвєрєдонецьк. Туди заходили “ополченці”, їх звідти вигнали. То люди, ті, які бачили, що десь щось вибухало, які чули постріли, морально вони вже переосмислюють те все. А я розумію, що ті міста, які не зруйновані, де нічого не було, то вони ще мислять трохи не проукраїнськи.
— Чи давно ви їздите до зони АТО?
— М.Б.: Відколи Слов’янськ і Краматорськ визволили. Ми перший раз ще їздили без групи, із звукорежисером на гору Карачун.
— Ви для українських військових, я так розумію, грали?
— Р.Д.: Так, там ще були “Київська Русь” і “Київ-1”. Перший раз ми поїхали на сім днів.
— М.Б.: Потім і з “Гайдамаками” вже поїхали. Паспорти хлопці забували, тоді ненавчені були, стояли по годині на блокпостах. Нічого, тепер уже всі навчені.
— Р.Д.: Одного разу я їздив своєю машиною. Ми в Пісках були. Під мостом. Звичайно ж враження – серйозні, коли мені від останнього блокпосту сказали: “Хлопче, 20 км – ні наші, ні їхні, якщо пощастить – проскочите, якщо не пощастить – вибачте”.
— У яких населених пунктах ви виступали?
— М.Б.: Тяжке питання. Карлівка, Курахове, Волноваха, Піски, Краматорськ, Слов’янськ, Артемівськ і в полях.
— Чи траплялися якісь відверті прояви неприязні на концертах? Чи не ставалися на ваших виступах неприємні інциденти?
— М.Б.: У нас взагалі не ставалося, тому що ті концерти, про які ви запитуєте, ми грали тільки для солдатів, для воєнних, або для солдатів, де був вхід для місцевих мешканців, тож місцеві приходили тільки ті, які підтримують. Тому що, я думаю, нелогічно з їх боку було в той момент щось не підтримувати. А взагалі, на мою думку (не знаю, може це тільки моя думка), все рівно добровольці сприймають нас якось тепліше, ніж Нацгвардія чи Збройні сили. Хлопці, які призовники, вони сприймають це як належне, що от мають до них приїхати. А добровольці дуже тепло сприймають: “Ніхто не приїжджає, а ви до нас приїхали!”. Я перший раз узагалі боявся, як сприймуть – хлопці воюють, а ми тут…
— Р.Д.: …приїхали концерти давати зі столиці.
— М.Б.: Нічого, дуже добре сприймають, дуже тепло. Готові їздити далі.
— Як ви це собі пояснюєте? Чому добровольці вас тепліше приймають, аніж бійці ЗСУ?
— Р.Д.: Мені здається, тому що вони свідомо на те все пішли.
— М.Б.: Вони більш ідейні. Вони добровільно пішли і в них є ідея. Не скажу, що в солдатів немає ідеї, але у солдатів є наказ, у них є призов.
— Р.Д.: Там, може, багато і не хотіли йти, але їм повістка прийшла – і вперед. Воювати змусили, ще й приїхали тут із танцюльками своїми.
— М.Б.: І ще добровольці всі пісні знають, а солдати просто слухають.
— А от щодо поціновувачів так званого “російського шансону”, чи трапляються вони там?
— М.Б.: Де?
— Серед бійців.
— М.Б.: Ні, там зараз ситуація помінялася.
— Р.Д.: Не факт. Думаю, слухають.
— М.Б.: Ні, я для себе думаю, якщо ти воюєш проти Росії, то не будеш те слухати, а якщо будеш, то тобі навіть побратими там не дадуть такого виконувати. А мені вже потім SMS приходили, дзвінки, що під наші диски хлопці навіть їдуть на передову, пісні їх морально підтримують. Тож дуже приємно.
— “Гайдамаки” – це такий собі фолк-рок напрямок. Те, що називається “неформатом” у класичному розумінні наших радіостанцій…
— Р.Д.: Я би сказав, що радіостанції – то неформат. А от ми якраз – нормальний формат.
— М.Б.: Ми трохи по світу їздимо, крім АТО, у нас ще є концерти за кордоном. Приїжджаєш в Румунію – слухаєш румунську музику по радіо, приїжджаєш у Польщу – слухаєш польську музику. Приїжджаєш, наприклад, в Австрію: є ось цей світовий поп, а є австрійська музика, навіть якщо вона до чогось не дотягує, вони це люблять і вони це підтримують. А в нас це задавлюється штучно. Я взагалі думаю, може навіть десь зверху і не з нашої сторони, а можна подумати, що і з Кремля воно сплановано так, щоб українська культура не розвивалася.
— Р.Д.: ФСБшники працюють, а наші курять бамбук.
— Тобто ви гадаєте, що окрім того, як у нас, наприклад, заборонили російські серіали, де прославляються силові відомства та військовослужбовці Російської Федерації, варто би ще взятися за контент радіостанцій?
— М.Б.: Та це із самого початку треба. Не тільки радіостанції – ми забули – у нас ще є музичні канали, які до того крутили українську музику, які до того крутили закордонну музику, а зараз крутять переважно російську музику і нав’язують цю музику.
— Ви хочете сказати, що це така собі відверта диверсія?
— М.Б.: Це не диверсія. Це війна. Це інформаційна війна, вона йде не тільки в новинах, це підсвідомий вплив на молоде покоління.
— Р.Д.: Ви подивіться, для прикладу, канал “М1”. Я видалив його взагалі зі свого плейлиста в телевізорі.
— М.Б.: А звичайний, середньостатистичний українець приходить додому, вмикає телевізор, і те, що йому показують, те він і слухає. А воно за місяць-два-три в’їдається в кору головного мозку і так маніпулюється цілою нацією, цілим народом.
— То все-таки, як ви вважаєте, з боку от українських керівників мас-медіа: радіостанцій, телебачення – що це за кроки такі?
— М.Б.: Ну вони гроші заробляють.
— Тобто це просто комерційна вигода?
— М.Б.: Так, комерційна вигода, яка проплачується, можемо навіть так сказати, стороною-загарбником, стороною, з якою ми ворогуємо. Це всі знають, про це всюди, у газетах, в Інтернеті, на радіо про це говориться, тільки ніхто нічого не робить.
— У всіх колись був такий ганебний період… Умовно кажучи, “період “Руки вверх””…
— М.Б.: У мене не було, я Юру Шатунова слухав.
— Р.Д.: Дідько! Й у мене був. Каюся.
— От та лінія переходу від так званого “російського шансону”, лінія переходу від російської штампованої поп-музики до питомої музики вітчизняних виконавців. Наскільки видається можливим радикально і миттєво змінити музичні вподобання слухачів, як ви думаєте?
— М.Б.: А це так, як їжа в гастрономі, напевно. Ти або йдеш купуєш у дешевий гастроном дешеву ковбасу, але коли ти розумієш, що хочеш з’їсти доброго м’яса, ти купуєш добре. Ну якщо людина підсвідомо збагне щодо музики, щодо кіно, щодо книжок… Це все комплекс. Це не може бути от просто так: сьогодні всі встали – і слухають українську музику. Перше питання до артистів – робіть якісну музику. Тому що ось цей же “Український формат”, там 800 виконавців, нехай я прослухав 200 – половина матеріалу просто неякісно записана.
— А що, на вашу думку, означає “якісно записано”?
— М.Б.: Є критерії, є студійні критерії.
— Тобто чисто технічно?
— М.Б.: До прикладу, є критерії для відео, там є межа: от такої якості ми беремо, а якщо гірша якість, то ми його просто не показуємо. Хіба якщо це буде на телефон знята якась цікава інформація, то покажемо. Я навіть не знаю, наскільки це упирається в кошти. Це просто треба нашим людям зрозуміти, що слід робити якісний продукт.
— Р.Д.: Воно теж у кошти впирається. Тому що зробити якісний продукт – це теж чогось коштує. А зробити абияк і швиденько…
— Повернімося до теми російських виконавців. Ви вважаєте, що в українському музичному просторі їх засилля. Ви проти такого стану речей через те, що Росія – агресор…
— М.Б.: Ні, я взагалі за вільне використання, якщо людям подобається, якщо якісний продукт. Теж от кілька днів тому у мене було таке питання: я дивився інтерв’ю Макаревича, йому поставили таке питання – чи артист має бути політично спрямований, мати громадську позицію, чи він має бути нейтральним. Він сказав, що незалежно від того, чи ти артист, чи ти водій – ти людина, і в тебе або є позиція, або немає позиції. Якщо якийсь російський виконавець чи інший, ну, будемо вже прізвища називати, візьмемо для прикладу Кустурицю, який нещодавно підтримав анексію Криму, – звичайно що як хтось хоче його слухати – слухайте тихенько, але ми не будемо робити його концерти в Києві, тому що він зараз підтримує війну, яка йде в Україні, де гинуть люди. Як після того пускати людину в “Палац Україна” на концерт? Так само і з російськими, так само і з українськими виконавцями. У мене нещодавно була переписка із нашим відомим “Джанго”, який досі: “Ви дітей убиваєте, українська армія це все робить”, ну просто маразм пише. Це український виконавець, який зараз утік на той бік, і якого досі крутять українські радіостанції.
— Інакше кажучи, ви вважаєте, що це лицемірство – розділяти політичну і творчу складову виконавців зараз, у нинішніх умовах?
— М.Б.: У нинішніх умовах – так, в умовах війни. А взагалі – я не знаю, ну не може бути хороший артист, а погана людина. Я для себе так мислю.
— На вашу думку, ідеться саме про позицію бачення ситуації в Україні?
— М.Б.: І про позицію бачення, і про матеріал, який людина пише.
— І якість музики?
— М.Б.: Ну якість запису, якість звучання у них краща, ніж у нас, але знову ж, якщо говорити про попсу ту, – не знаю, чи то можна якістю називати, якщо воно все на один лад зроблено.
— Коли заборонили російські серіали в Україні, таке рішення мало два плюси. Перший, вочевидь, – це припинення такого інформаційного наступу, а по-друге: ідеться й про примітивність російської так званої серіальної індустрії. На вашу думку, що більшої шкоди завдає – політичний-пропагандистський аспект чи, власне, низька якість самого продукту?
— М.Б.: Я думаю, на рівних. Я просто не дивлюся серіалів, але я думаю, що є люди, які приходять ввечері з роботи і 4-5 годин витрачають на те, щоб подивитися ящик і лягають спати. Навіть якщо це будуть українські серіали, але про те саме і по тих же мотивах, теж я цього не підтримаю. Краще знімайте гарне українське кіно, перекладайте іноземне кіно, але добре кіно, кожного ж року багато всього виходить. Треба дивитися, от ми знову повертаємося до того якісного продукту, до тієї “якісної ковбаси”, яку людина може слухати, дивитися, читати.
— Утім як вона її захоче, якщо вона її жодного разу не смакувала?
— М.Б.: Так, якщо вона не куштувала і їй не дають скуштувати, свідомо не дають скуштувати, цього продукту доброго…
— Існує теза, що ця війна стала своєрідним інструментом, який сприяв самоідентифікації українців. Що ви думаєте з цього приводу?
— Р.Д.: Ви маєте на увазі, що народ об’єднався, більш згуртувався?
— Об’єднався, знову-таки – самоідентифікація…
— М.Б.:…Що ми – українці.
— Так.
— Р.Д.: Я вам скажу, що воно так і є, але якщо вона триватиме, то…
— … Не залишиться кому самоідентифіковуватися…
— Р.Д.: Так.
— М.Б.: Згадуються цитати відомих людей – про волю, про націю і про народ. Нічого так просто не дається. Нам була дана ця незалежність, ми недооцінили, не зберегли і суверенітет, і територіальну цілісність. Ми самі винні в тому, що воно розлетілося, і тепер треба це все самим ставити на місце.
— Ви гадаєте, вона була дана? Так, вона була задекларована у 90-91 роках. Просто цією декларацією можна було скористатися, як, наприклад, Естонія скористалися свого часу і почала розвивати свою державність.
— М.Б.: Це вже навіть питання не так до артистів, до музикантів, як до політиків, які там на верхівці були. Просто теж – на хлопський розум – вони продали країну. Один, другий чи третій президент, не знаю, але вони потрошку-потрошку продали, повернули назад у русло “союза совєтскіх”. Ми в Естонії були декілька разів, ніхто не жаліється, і живуть там росіяни і чомусь в Росію ніхто не хоче повертатися, усім прекрасно, і “ватничків” вистачає там.
— Так. Але все ж повернімося до теми АТО.
— Р.Д.: Завтра їдемо.
— Де будете виступати?
— Р.Д.: Слов’янськ, Краматорськ, а далі – невідомо. 2 числа – День десанту, і ми для десантників маємо дати концерт.
— М.Б.: Ми їдемо акустичним складом. Під акустичну гітару і під труби, беремо із собою невеличкий апарат і просто в полі розкладаємося. Півгодинки, зібрали хлопців, відіграли, пообіймалися, пофотографувалися й поїхали далі. Справа в тому, що ми не їздимо просто так. Ми або щось веземо, або приєднуємося до волонтерів. Ну тому що просто приїхати дати концерт – воно таке, якщо просто привезуть хлопцям матеріальні цінності – теж добре, а коли матеріальне й духовне поєднується – корисне із приємним…
— Яку бачите перед собою реакцію?
— Р.Д.: Я вам скажу, дуже дивне відбувається: те, що коли після концерту підходять хлопці і дякують нам. За що вони дякують нам? За те, що ми приїхали і виступили? Вони там під бомбами стоять, а ми приїхали до них з виступом, а вони нам дякують. Але, можливо, це також своєрідна підтримка так званого бойового духу. Але для мене це не дуже, що підходять хлопці і кажуть: “Дякую, що приїхали, нам пограли”.
— Ніяково, так?
— Р.Д.: Дуже ніяково.
— М.Б.: Дуже добре, що капелани їздять, що артисти їздять. Духовність – вона дуже допомагає на війні. Не знаю, як з того боку, що там у них відбувається. Там свої “звьозди”.
— Ви й у госпіталях виступали для поранених бійців…
— Р.Д.: Ми виступали майже вже у всіх військових госпіталях. Перший раз було дуже тяжко. Для мене це було… Приїхати, грати… Кому грати?… Там у хлопців руки-ноги повідривало. Чи грати їм, чи не грати? Що їм казати? “Добрий день” чи не “Добрий день”?
— М.Б.: Ми у Харкові були, у Дніпропетровську, Києві. Найтяжче було в санаторії для реабілітації контужених. От ти приходиш в госпіталь, так, тяжко, аж ком в горлі – хлопці без рук, без ніг, а коли хлопці живі-здорові, а травми після контузії – у голові, у психіці, ось це тяжко…
— М.Б.: Але поки що сприймають усюди добре.
— Р.Д.: Але все одно дякують після того всього. Та за що – я так і досі не розумію.
— А от місцеві як сприймають? Так, я розумію, на концерти все-таки приходять ті, хто проукраїнськи налаштований…
— Р.Д.: А чого? От недавно роздули в мережі скандал: там затримали снайперку з “ДНР”. То в Артемівську ми виступали, там був виступ у місцевому будинку, де збиралися не тільки солдати, а й місцеві жителі. З нами була ще “Друга ріка”, виступали вони. Із Валерієм Харчишиним сфотографувалася дівчинка, виставила в себе “ВКонтакте” фотографії, а тоді виявилося, що то снайперка “ДНР”.
— Як це з’ясувалося?
— М.Б.: А її СБУ затримала, зламали її сторінку…
— Р.Д.: А там Валера Харчишин із нею на фотці. А він такий: “Хлопці, я звідки знаю, до мене купа дівчат підходить фотографуватися”. Вона з нами теж фотографувалася, але в мережу не виставляла.
— М.Б.: Вона вирішила, що ми не “звьозди”. І добре, що не виставила. Сидить, бідна, зараз десь тут недалеко. А взагалі місцеві, там, де ми їздимо, вже адекватні, там уже вони почули, що таке запах пороху, вони вже теж там ходять на концерти. Я ж кажу, що в Маріуполі був аншлаг.
— Р.Д.: У Маріуполі снаряди голосніше звучали, ніж ми грали. Але народу зібралося стільки, що я отримав величезне задоволення від концерту в цьому місті.
— А давно ви там виступали?
— М.Б.: Десь квітень-травень, ще наприкінці весни. Це був кінець нашого туру в підтримку альбому “Укроп”. Ми почали ще з Німеччини, з Польщі, а закінчили Маріуполем.
— Теж підходять, дякують? Щось говорять?
— Р.Д.: Так. У Маріуполі підходили, дякували, що взагалі приїхали, “Ми дуже довго чекали” – от такі слова були.
— М.Б.: У Маріуполі дуже яскрава була прес-конференція: і з АТОшниками, і з простими місцевими людьми, і з волонтерами.
— І наостанок. Які ноти на ваш персональний так званий нотний стан вписала ця війна? Як на творчості відбилися події цього складного для України періоду?
— М.Б.: У нашого гурту останній альбом взагалі камуфляжних пісень вийшов, у нас обробки на народні пісні про війну, авторські пісні – від Майдану до війни. І кілька треків про те, що любов завжди переможе.
Катерина Лихогляд, 24.08.2015 Джерело: http://www.5.ua
ГАЙДАМАКИ & Бодя Кутєпов і Олександр Ткачук – УКРОП (ВІДЕО)
ГАЙДАМАКИ – Нашим Пацанам (ВІДЕО)
Звідки взятися любові до української мови, якщо всюди російська попса, — вокаліст “Гайдамак”