Українська а-капельна група «Піккардійська терція» ніколи не стояла осторонь громадянських подій. Художній керівник легендарного секстету Володимир Якимець розповів Platfor.ma про останні гастролі на Сході, відзначив 90-ті як розквіт української музики та пояснив, чому Україна не буде такою, як раніше.
– Як події революції, а тепер уже й війни, відображаються на вашій творчості?
– У нас були плани ще до листопада записати новий альбом, оскільки назбиралося чимало матеріалу. Але з початком цих подій все відійшло на другий план. По-перше, через те, що не той настрій. Ті пісні не відображають настрій, який у нас є на даний момент. Це буде не дуже щиро. Можливо, ми спробуємо записати інші пісні, які будуть ближчими нам по духу в даний момент. По-друге, дуже багато їздимо з концертами. Ми були в Сумах, Полтаві, Харкові, Одесі, Черкасах у травні-червні, і в ті самі міста поїхали в жовтні. Люди нас хочуть бачити, і я їх розумію. Є одна справа – фізично захищати і допомагати батьківщині. А інша – коли дуже багато негативної інформації та енергетики, людям хочеться спілкування, музики. Люди на Сході та на Півдні по-іншому стали дивитися на все українське. Дай бог, щоб це збереглося, стало правилом доброго тону – підтримати своє. Навіть, якщо раніше вони його не слухали.
– Як вас сприймали на Сході?
Володимир Якимец
У травні ми були ще в Донецьку і Луганську. У жовтні вже не потрапили туди. Найбільша зміна, яка мене вразила, – це гуртування українців, вони почали дуже підтримувати своє і зрозуміли, що північно-східний сусід – зовсім не друг. Вони побачили, що Росія нічого, крім смертей і розрухи, не принесла.
Коли ми були у травні, ще не говорили про війну, але були вибухи і блокпости. Вже тоді було героїчним вчинком прийти до нас на концерт у вишиванці з жовто-блакитним прапором. Людей, які тоді прийшли, ми вважаємо героями. Прийти на концерт і мати на озброєнні лише свої українські переконання – це дуже багато коштує. Деякі люди дзвонили і казали, що бояться йти з причин безпеки. Незважаючи на все це, я вважаю, що ми добре зробили, що поїхали. По-перше, ми поїхали на підтримку тих людей, які залишилися в меншості, по-друге, хотіли показати, що не такий страшний чорт, як його малюють, оскільки ми група з Західної України. По-третє, навести певні мости, адже в травні їздили перед президентськими виборами, але ніякої агітації не проводили. Ми прагнули показати, що музика може єднати.
Всі люди дуже дякували. Багато хто говорив, що не вірив, що все-таки приїдемо, і казали, що зрозуміли б нас. Особливо мене втішило Запоріжжя. Останній раз ми там були шість років тому, і на мене місто справило гнітюче враження. Місто козацької слави, острів свободи – а там все обвішано «комуняцькими» прапорами, жодного українського слова. Приїхавши в травні, ми були надзвичайно приємно вражені. Комуністів порозганяли, мало Леніна не зняли, думаю, йому там ще небагато залишилося, а коли відбувалися якісь заворушення, люди зібралися і протестували. Причому робили це все російською мовою, і я їм вірю.
– Чи задоволені ви результатами парламентських виборів?
– Якщо підходити з баченням, що нічого не зміниться, то все так і залишиться. Треба завжди сподіватися. Але якщо враховувати помилки 2004-го року, то треба все-таки наших можновладців тримати в руках. Вибрали тих депутатів, за кого голосували люди. Побачимо з часом, наскільки вони будуть продуктивно працювати, відстоювати не власні амбіції, а державні цілі. Хоча політологи прогнозують цьому парламенту бути перехідним і дають два роки, побачимо, все у їхніх руках.
– На вашу думку, чи справджуються очікування Майдану? Ви особисто відчуваєте більше розчарування чи все-таки надію на реформи та краще?
– Ви знаєте, надію. Я розумію також розчарування людей, яким зараз дедалі більше шкода, що не все, що вони хотіли змінити, в даний момент в державі змінюється. Але знову ж таки, ми 23 роки державою не займалися, народ як такий не брав участь у державотворенні. Тому треба завжди нести свою частку відповідальності за ті огріхи і мінуси, які були, є і будуть при створенні нової країни. Я думаю, що після революції гідності Україна вже не буде такою, якою була раніше. Я не знаю, якою вона стане, але хочеться вірити в те, що люди, які при владі, не забудуть жертв Небесної сотні.
– Ви творите уже більше 20-ти років. Чи бачите еволюцію української музики? Гадаєте, зміниться щось в ній після Революції гідності?
– На мою думку, на 1991-99-і роки припадає найбільший розквіт української музики – фестивалі, виконавці, українські пісні крутили скрізь по радіо, незалежно від формату. Шкода, що у нас не робиться все так, як в цивілізованому світі. Я навіть не говорю про приклад Америки та Великобританії, хоча б взяти сусідню Польщу. Коли люди знайшли кошти і вирішили структурувати шоу-бізнес, то чомусь беруть приклад з Росії з їхньою фанерою, попсою, «поющими трусами», хоча і в Росії є достатня кількість хороших музикантів. У нас шоу-бізнес – бізнес на 90%.
У 2004 -2005 році був піднесений настрій. Відвідували багато концертів наших українських гуртів. Після революції українська музика знову піднялася. Розвиток української музики – це одна з частин того, щоб ми не забули події на Майдані. Я дуже радію таким тектонічним зрушенням у свідомості людей. Популярність всього українського, в тому числі і музики – це один із показників цього зрушення. Але знову ж таки, це було і в 2004, і в 2005 роках, а потім ми повернулися до попереднього. Не змогли закріпити свою позицію ні в економіці, ні в політиці, ні в культурі і освіті. Тому дуже хочеться, щоб в першу чергу люди не забували. Для мене дуже життєвий приклад, якого я не можу зрозуміти, коли водій маршрутки збирає свої останні гроші і передає на АТО, а потім сідає в автобус і вмикає шансон. Це для мене не можна поєднати, але на жаль, воно є.
– Якою має бути якісна музика?
– По-перше, цікава, тобто у кожного виконавця має бути своє музичне обличчя. По-друге, щира. Треба грати і співати тільки те, що тобі подобається, тому що якщо ти намагатимешся написати пісні, які сподобаються більшості, можна взагалі не займатися музикою. Третє, треба вміти якісно, професійно показати свою творчість на сцені. Гастролюючи по світу, я казав, що ніде немає поганої публіки, є поганий артист. Якщо співак каже, що вчора було гарно, а сьогодні публіка якась холодна, це неправильно. Немає холодної публіки, є артист, який не виклався на повну. Ось ми були у Сінгапурі на запрошення українського консульства. Здавалося б, невідома країна з абсолютно іншими традиціями, ми для них теж абсолютно незнайомі. Ми намагалися підбирати міжнародний репертуар, але 80 % були пісні в українському виконанні. І з 4-5-ої пісні вся стриманість розвіялася. Питання в тому, наскільки ти щиро підходиш до людей. Немає розділення на німецьку, російську, американську публіку, є та, яка прийшла до тебе на концерт. І завдання музиканта зробити так, щоб вона отримала задоволення від концерту.
– Який рецепт вашого успіху?
– Думаю, що люди люблять нас уже стільки років через різноманітність. Ми не робимо два хіти, а потім заповнюємо решту альбому піснями, які є другорядними. В нас є фольклор, філософське, розважальне, щось для молоді, для старших. В кожному альбомі будь-яка людина будь-якого віку та вподобань знайде щось для себе. Головне – завжди бути цікавим та несподіваним для слухача.
– Що чекати від «Піккардійців» в найближчому майбутньому?
– Найближче наше майбутнє залежить від майбутнього найближчого України. У нас заплановано чимало концертів. З різдвяними програмами їдемо в Канаду та Америку. Але на даний момент концерти – це спілкування і допомога військовим. Допомога потрібна всім, а якщо ми не згуртуємося, то не буде цьому кінця краю. А нам потрібен мир.