Співвітчизники дивують системно й регулярно. Згідно з липневим опитуванням компанії GFK Ukraine, найпопулярніша радіостанція серед жителів столиці (це серйозна вибірка) — “Шансон” (там, де “Владимирский централ” і “ветер северный”). Вона охоплює 33% київської аудиторії. І це помітно. У спину “Шансону” дихає безсмертне “Русское радио”. Отже, барабанні перетинки вагомого сегмента жителів столиці наглухо забиті збірним “тампоном” стражденних голосів С.Михайлова, Є.Ваєнги, М.Шуфутинського, М.Круга, дружини Круга. І решти “лісоповалу”. Тут-таки, недавно, як багатьом відомо, рішенням нашого верховного “хуралу” в ранг “народного України” зведено й виконавця місцевого шансону, автора твору “Вы конечно не б…”. Одним словом, “вы хочете песен? Их есть…” Життя й культура “шансонувалися”. По саме не хочемо. І над загадкою буття, яке подарувало нам такий бурхливий регрес, вирішив поговорити-порозмірковувати з чудовим експертом — видатним українським поетом і драматургом Юрієм Євгеновичем Рибчинським. Він не з чуток обізнаний із оригіналом жанру, найсправжнісіньким шансоном, котрий із Франції. Його п’єса про Едіт Піаф із успіхом іде вже кілька сезонів у Києві й Одесі. Цей митець — активний пропагандист української пісні. На моє риторичне запитання — “Чому російський шансон сьогодні тріумфує й перемагає решту співаючих “різновидів”?” — маестро відповів чудово: “А я взагалі не сприймаю такого поняття як “російський шансон”! Це евфемізм. “Російський шансон” — те ж саме що й “американський гопак!” Звідси й почнемо танцювати. * * * Не відкрию Америки, повідомивши таке. Багато видів-жанрів у творчому й історичному просторах схильні до “асиміляції”, адаптації, аберації. І нинішній тотальний “російський шансон”, який закупорив усі дірки нашого побуту і стогне з кожної праски, насправді офіційно сформувався недавно. Як підказують деякі довідники-джерела, “російський шансон” — збірний образ хвацьких 90-х. Об’єднує він цілий спектр часом контрастних підвидів російськомовної пісні. Міський романс. Блатна пісня. Пісня військова, емігрантська, специфічна естрадна etc. У цій збірній пісні душа мусить не нити, а голосити, страждати треба обов’язково — за друзів-товаришів у тюрязі, за матінку рідну, яка не дочекається хорошого сина; важливо пам’ятати про світлий образ золотих бань, які виступають у цій ліриці як маяк для мандрівника-блукальця; найрізноманітніші сленгові прояви злодійської хази-малини теж вписуються в збірний образ. Утім, що я вам пояснюю? Хіба самі не чули? Природно, в роки сталінщини, хрущовщини та брежнєвщини “блатняк” не посмів би й писнути на офіційному пісенному рівні. Йому б хутко кляп у пащу й по етапу. А ось у період пізньої горбачовщини і, природно, в кримінальні 90-ті блатна пісня, як праоснова нинішнього “російського шансону”, починає захоплювати носії й ефіри. ОФІЦІЙНО. Санкціоновано. Бандитська і злодійська лірика стає програмним продуктом пострадянського радіо та ТБ. Згадалося, як одного разу навіть така глиба як Марк Захаров на початку 2000-х не витримав натиску “російського шансону” й вибухнув у “МК” текстом-погромом у стилі товариша Жданова. Цікава цитата з класика. “Мурка не только зашухерила всю нашу малину, она еще, шалава, заложила в нас мощную программу рождения даунов, олигофренов, генетических уродов, мощным потоком ползущих ныне из ее пьяного материнского чрева”, — констатував розгублений режисер. — Не понимают талантливые певуны-недоумки, что их жизнь в государстве, не умеющем бороться с преступностью, становится все опаснее, и заточка в руках отморозка все ближе от ихнего брюха!”. Марк Анатолійович, отже, ставить у пряму залежність загострення соціально-кримінальних гримас 1990—2000-х від “блатного” репертуару, що став уже тотальним. Тобто: кількість і “якість” злочинів буцім великою мірою залежить від “саундтреку” сучасності. Думка спірна. Але цікава. А може, і справді “заточка в руках отморозка” — це соціальна рима на музичний “тампон”, який закупорив масові вуха? Психологія народних помислів і смаків непередбачувана. І ще з Захарова: “Понимаю, что это (“шансон” у вигляді блатної пісні. — Авт.) — неотъемлемая часть нашей криминальной истории, нашей маразматирующей массовой культуры. И, согласен, что без нее трудно почувствовать себя патриотом… И “Мурка” нынче — не постыдная история злобных недоумков, опустивших страну к замерзающей параше. Ан нет! Она — Мурка, наша поющая и гогочущая душа!”. Гарно сказано, чорт би його забрав! “Мурка” (творіння Оскара Строка і Якова Ядова), сто разів відредагована зеками й мирним населенням, — як гімн ненаситної народної душі, що гогоче. Бандитський гімн, вважай, популярніший за гімн Союзу Радянських Соціалістичних республік. * * * — А кримінальні ж 90-ті все-таки підло поцупили у французів їхній споконвічний термін — “шансон”. І “втюхали” (лексика відповідно до означеної теми) в цю нішу чудових французьких піснеспівів — “хазу-малину” російської народної й авторської каторжної творчості. Адже так, Юрію Євгеновичу? (звертаюся до Рибчинського). І чи не здається вам, що такий історичний поворот — коли “шансон” тут, у нас, повністю втратив своє одвічне й шляхетне значення, — несправедливий? Ах Піаф, ах Азнавур. А у вухах-умах слухача “шансон” — виключно блатне, ресторанне, вульгарне, сентиментальне, а-ля кримінальне. Хоча часто й щире, і навіть душевно надривне. — Так нерідко трапляється в історії справжньої культури й культури масової. Коли різні терміни або явища переживають “переоцінку”. Переосмислюються запозичуються. Ви ж не будете сперечатися, що балет виник не в Росії? Ні? А є явище “російського балету”. І не станете заперечувати, що матрьошка — російський символ? Хоча це теж своєрідне запозичення, проте вже з Японії. А “російський романс”? Усе-таки етимологія жанру корениться в середньовічній Іспанії. — Тим часом до 90-х ніхто в музичному соціумі взагалі не використовував такого словосполучення — “російський шансон”. А в 1991-му в Санкт-Петербурзі організували фестиваль “Русский шансон. Лиговка”. І відтоді це визначення стало жити й поживати. Хоча насправді це ж оксюморон? Оскільки у Франції спочатку під “шансоном” малися на увазі хорові селянські пісні. І жодного криміналу. Важила специфіка виконання, багатоголосся… — Проте у ХХ ст. французька естрадна пісня у стилістиці “кабаре” — це “шансон”. Чудовий. Ів Монтан, Шарль Азнавур, природно — Едіт Піаф, Мірей Матьє. Це видатний французький шансон, взірець жанру. — Як ви знаєте, під вивіскою “шансону” після розпаду СРСР стали активно виступати не тільки обдаровані люди, а й часто чисті кримінальні елементи. Блатні. — Безперечно, треба обов’язково говорити про підміну понять. Оскільки те, про що ви кажете, ніякий не “шансон”, а блатна пісня. Твори, які живописують звички кримінального середовища і призначаються для слухача цього середовища. Просто “російський шансон” став такою собі кришкою для киплячого музичного казана 90-х, у якому одночасно варилися міський романс, блатні та військові пісні… Утім, треба пам’ятати, що в Російській імперії (а Україна входила до неї), здавна були популярними так звані розбійні пісні та твори, народжені на каторзі, — “каторжні пісні”. Середовище людей, відторгнутих суспільством, і породжувало цю творчість. Із часом цілий пласт такого фольклору продовжив ГУЛАГ. Тобто сама імперія — композитор і автор текстів безлічі таких блатних пісень. — Пригадується, як у 90-х, відчувши перші імпульси популярності цього жанру, багато хто відверто зробив із нього бізнес. Наприклад, Михайло Таніч, який сам сидів у часи Сталіна, створив групу “Лесоповал” (усім знайома “А белый лебедь на пруду”). Хоча це все-таки більше підробка під блатоту… Чи я помиляюся? — А ви знаєте, в “систему шансону” (та тільки істинно французького) можна вписати і знамениті українські “Очи черные” нашого співвітчизника Євгена Гребінки. В них відчувається французька мелодика. Згодом, правда, аранжувальники зробили свою справу. Проте “Очи черные” — саме оригінал шансону. А киянин Олександр Вертинський із його “Шансонетками”? Вертинський багато в чому й означив один із напрямів естради, який згодом набув величезної популярності в Росії, СРСР. — Однак українська пісня, на мою думку, дуже далека від “блатняка”, перейменованого в “російський шансон”. Принаймні яскравих прикладів української кримінальної лірики я не пригадаю. Не зараховувати ж сюди знамените “Товаришам з тюрми” Івана Франка. Це, звісно, жарт. — Українці, у тому числі й інтелігенція, навіть пройшовши вкрай жорстокі випробування в’язницями, таборами, репресіями, справді жодним чином не проявилися в такій творчості. Для українського пісенного середовища блатна кримінальна тематика — нехарактерна. У Західній Україні, наприклад, були популярні міські романси, міські пісні. Але основа нашої пісенної культури — все-таки ґрунтова. Це не мінус і не плюс. Це факт. Найпопулярніші українські пісні — “від землі”. Від батьківщини. Інша річ — “сороміцькі пісні”. Але це саме “інше”, оскільки в цих піснях наші язичницькі імпульси, а не кримінальний колорит. — Тим часом, понишпоривши по деяких сайтах, можна знайти цілі організовані угруповання, означені як “Український шансон”. Так-так. І в їхніх списках, до речі, і ваш знайомий Ігор Демарін. Є й багато мені не знайомих, але, очевидно, чудових митців. “Драпак Грыць”, “Лукъяновская группа”, “Нескучный Саша”, “Уличный Сергей”, “Донская Ева. Киев”, “Кросс Анна”, “Ворон Саша”… Всі “наші”. Є, звісно, й “Олег Гаврилюк”, офіційний “народний”. Думаю, ви не станете сперечатися, що такий “український шансон” — із піснею “Не грусти, братишка, не грусти… Грусть-печаль от сердца отпусти. Пусть надежда греет сердце нам, настоящим крепким пацанам!” — це все-таки наше місцеве музичне “відбруньковування” від великого плодоносного російського стовбура. Скажемо так: насіння російського шансону — на українському ґрунті. Адже практично всі пісні “наших пацанів” — російськомовні. Тільки ось що цікаво, немає в цих списках Поплавського! — Поплавський — не шансон. А саме “ґрунтове” начало в пісні. І якщо ви чекаєте, що я його зараз візьмуся критикувати, то цього не буде. Він і сам знає, “як” співає. Однак це феномен людини, котра сама себе створила і в котрої мислення ринкового економіста. Ось ми говоримо про засилля “російського шансону” в Україні, так? Але ж виходить парадокс! Лише у двох телепрограмах Михайла Поплавського на українському телебаченні і можна сьогодні почути власне українські пісні. Пісні українською. Бо інші українські телеканали наших пісень тепер не пропускають. Їм перекрито дорогу. Це — “неформат”. Ось про що треба говорити — знову й знову. І ось яка ще метаморфоза трапилася. Закінчилася “епоха Кучми”, і разом з нею закінчилися конкурси українських пісень. На радіо, у телеефірі практично не залишилося українського продукту. Української мови. Мене дуже тривожить ця ситуація. І навряд чи в пропаганді української пісні допоможе Інтернет. Боюся, що нинішнє молоде покоління і покоління, яке ще молодше, — скоро взагалі не матиме уявлення про справжні музичні цінності нашої країни. Навіть “Пісня про рушник” або “Два кольори” для багатьох, на жаль, можуть виявитися порожнім звуком. — На “Шансоні” тим часом активно крутять Висоцького. Чи варто його ставити в нішу “російського шансону”? — Висоцький — поет. Бард. Актор. Він створив своєрідну “енциклопедію російського життя”… — Як Пушкін в “Євгенії Онєгіні”? — Та ні, мабуть, ширша ця енциклопедія. Пушкін здебільшого живописав дворянську культуру. А пісні Висоцького прошивають усі верстви російського радянського суспільства кінця ХХ ст.: спортсмени, злодії, інженери, обивателі, військові. І знаєте, а було б навіть цікаво уявити, ЩО, споглядаючи нашу дійсність початку XXI ст., могли б написати той-таки Висоцький, Булат Окуджава, Юрій Візбор. Або такий представник бардівського року як Ігор Тальков, дуже талановитий автор і виконавець. — Але ці люди справді, швидше, апостоли бардівської пісні. Тоді як тепер аншлаги в концертних залах збирають інші “месії”. Навіть традиційна естрада вже не “купується” глядачем, як колись, скажімо, Алла Пугачова. А народ валом валить на “шансон” — Михайлова, Лепса, останнім часом менше — на Ваєнгу. Той-таки Михайлов, наприклад, — це яка іпостась “російського шансону”? — Стас Михайлов — дуже популярний виконавець. Його пісні ближчі до ресторанної стилістики. Його люблять жінки. А це завжди надійна аудиторія для артиста. — А Григорій Лепс? — Це взагалі ніякий не шансон. Просто хороша естрада. Він пропонує своєрідне продовження виконавської манери Висоцького. Цей надрив, хрип, безоглядність у манері виконання. Хоча, якщо пригадуєте, починав він інакше, і ранні його пісні були спокійніші. При цьому хочу уточнити: Лепс зовсім не наслідує Висоцького. Просто їхні сценічні темпераменти в чомусь схожі. Тим більше він і не автор своїх пісень. Просто дуже точно й розумно добирає репертуар. — А Ваєнга? — Мені подобається Лена Ваєнга. Жива справжня артистка. У неї є харизма, сценічна енергетика і вміння володіти глядацьким залом — емоційно маніпулювати публікою. — А ви в тексти деяких її пісень вслухалися, вчитувалися? Багато орденоносних графоманів могли б позаздрити цій писанині. Ну та Бог із нею. Адже одне головне питання цих наших розмірковувань поки що залишається відкритим. У чому “секрет” нинішньої тотальної перемоги “блатняка” (все-таки не “шансону”) над іншими видами популярної пісні? Річ у часі? Чи в нас? — Річ у часі. І в нас. І в ефірній політиці — радіостанцій, телеканалів. Закон “неформату”, колись придуманий дивними людьми, знищує творче начало у музиці, у пісні зокрема. “Формат” — це ж цегляна стіна, в якій кожна цеглина — копія собі подібної. Хіба в цьому мистецтво? — Ви хочете сказати, що закон “неформату” (який відторгає індивідуальне творче начало) і дозволив “російському шансону” розквітнути буйними цвітом? Оскільки навіть серед співаків-кримінальників інколи прозирають нестандартні особистості, а серед синтетичних форматних фанерників особистостей нема… — Це тільки в нас різні жанри постійно воюють між собою. А в усьому світі ці різні жанри слухач прагне зрозуміти й використати. — Ну, а те, що “блатняк” і кримінал стали не тільки репертуаром радіостанцій, а й одним зі способів суспільно-політичного життя… Це ж теж — “шансон”? Підміна? “Шансон”-політика. “Шансон”-музика. І одне практично не відрізнити від іншого. Як сестри Беррі, як сестри Зайцеви. Як Зіта й Гіта… P.S. Тема і проблема “російського шансону” зачеплена в цих міркуваннях лише частково. Адже історії й репертуару цього явища присвячено багато книжок, статей. З книжок, наприклад, рекомендую до вивчення “Песнь о моей Мурке” Олександра Сидорова, який жваво й дотепно описав походження головних блатних хітів сучасності: “Мурка”, “Гоп со смыком”, “Постой, паровоз”, “Купите бублички” і т.д. І, мабуть, ніхто крім вас, читачів-слухачів, точніше й не відповість на наше зависле запитання — чому ж “шансон” переміг?
Ваші варіанти…
Олег Вергеліс, 16 серпня 2013 Джерело: http://gazeta.dt.ua